— Іоно Івановичу, навіщо вертатись до містики, до віджитого?
— Велику неправду проголосили!
— Так мислять всі, що рухають прогрес. Ой, чи так?
— Запевняю вас.
— А, приміром, сатана існує?
— Нема. Припинім суперечку!
Серпокрил намірився спитати про книжку, сховану в шухляді. Коли він повернув голову, щоб глянути на шухляду, щось зашуміло від вікна, з–за його спини, різко повіяло прохолодою, і, вчепившись, дзьобнуло у відтулину вуха. Серпокрил зірвався з стільця, мов нечистий зачепив його ключкою; відкинув появу обома руками, а вона вдарила крилами і пошуміла в вікно, голосно кричучи: кох–ко–ах–ках!
Господарі сидять — сміються. Тюльпан, що доїв свою пайку І вештався біля канапи, недалеко від Серпокрила, і торкав чорну коробочку під нею, зразу ж заклопотався, бурхливо виявляючи інтерес до появи; навіть підбіг до вікна, щоб подивитися, куди вона полетіла; підкинув передні лапи на підвіконня, водить направо, наліво довгою головою, гавкає, щоправда, досить стримано: або для «так годиться», або для демонстрації: мовляв, він чесно виконує обов’язок домашнього сторожа і даром хліба не їсть.
— То наша Маргаритка, курочка, — пояснює крізь сміх Анастасія Андріївна; а Іона Іванович очі витирає долонями: насмішила пригода.
— Звикла Маргаритка прилітати до Іони Івановича на плечі, випрошувати крихотки, — додає господиня.
Отямився Серпокрил, сідає на свій стілець. Він лютує. «Пришелепуваті люди, — думає собі, — з пришелепуватими звичками, з собаками, з курми. Гляди, в них і змії десь тут водяться».
— Гадюк у нас нема! — категорично заявляє Іона Іванович.
Остаточно збентежений, Серпокрил блідніє.
— Хіба я питав про гадюки?
— Ні, я просто так кажу, щоб заспокоїти.
Господиня протестує.
— Перестань, Іоно Івановичу, жартувати! Я ось вам новину розповім. Ворожка сказала, що скоро — війна.
Серпокрил слухає і почуває, що йому негаразд. Погано йому; холодні іскорки розсипаються по шкірі. По всьому тілу щось ворушиться. Особливо виразно дається взнаки присутність сторонніх істоток під пахвою, на попереці, за шиєю і коло щиколоток. Він потер ногою об ногу, тоді щось укусило — там, де кінчається шкарпетка. Глянув Серпокрил, побачив на руках мурашки такого кольору, як борода в Іони Івановича. В очах — плівка з прозорого туману; ввижається, що лізуть мурашки з бороди господаря прямо додолу, звідки — на черевики, на штани, на випущену сорочку, на груди, на руки.
Серпокрил зривається, як підпалений, і обтрушується; долонями і рукавами змітає комашок додолу, але нічого не може вдіяти. Вони кусають за коміром та під пахвою. Кинувся він у сіни, як вистрелений. Навздогін донісся крик Іони Івановича:
— Та чудак ти он який! То ж муравлі з ящика… мабуть, Тюльпан розворушив; ти справу мав, — я згоден! Зроблю! Вибігатимеш із хвіртки, наставляй руки наперед, бо зачепишся за поріжок…
Щодуху біжить Серпокрил по піщаній доріжці до хвіртки і пам’ятає про поріжок, а таки ж, проти своєї волі, зачіпається за нього черевиком і летить на брук. Рятує обличчя тільки тим, що простягає наперед руки — падає на них, як на пружини.
Обтрусившись від пилюки, розглядається, помічає жовтолицього типа біля рогу вулиці. «Знов якась машкара», — думає зі страхом. Мерщій летить до річки. Хутко розбирається і — у воду. Холод освіжає голову; виходять з мозку випари від сорокаградусної, що випив, завертаючи на Річну вулицю.
ІОНА ІВАНОВИЧ ЛОТОСОВ І МІКРОБ
Іона Іванович поклав на свою мальовничу шевелюру бурий картуз і вибрався з дому в супроводі Тюльпана, що, як пружина, заграв до яблуні, до воріт, до телеграфічного стовпа, до бабусі коло паркану, до стільчика, на якому насіння на продаж сіріло в кривенькому решеті, нюхнув і повихрився вздовж тротуару. Стишився, як порівнявся з динясто–жовтою персоною; дістав від неї удар черевиком по ребрах. Замість того, щоб заскавучати і відскочити на черепахуватий брук, — без звуку кинувсь на плечі персоні, вхопив зубами за комір і хижо загарчав, дряпаючи пазурами піджак. Жовта персона впала тоді на землю, різнула вуличну тишу криком, ніби в горло стромляють ніж.
Відігнав Іона Іванович пса. Став Тюльпан осторонь, мов закам’янілий; незадоволено водить гострим носом. А жовтий суб’єкт вистогнує і спинається на нерівні ноги. Лютими словами вибухає до Лотосова:
— Ти мені, гад, відповіси за собаку! Я тобі покажу! Іона Іванович командує тихо:
— Тюльпан!..
Великий Тюльпан гурчить, грізно наближається до жовтого типа.
— Держи собаку! Держи, щоб він здох! — скрикує кирпатий. Відскакує, мов його вдарила електрика з дротини.
Іона Іванович зупиняє пса. Промовляє до жовтого так:
— Ви зробили нерозумно: мирну тварину, що бігла мимо вас, ударили знічев’я. Собака був, як людина, а ви, пробачте на різкім слові, як собака. Покарані за недобрий вчинок. Тюльпан, ходім!
Жовта кирпа весь час оглядається. Коли ж Іона Іванович зник за поворотом, вона обернула ніс: слідкує. На другій вулиці Лотосов помічає її. Посилає Тюльпана. Пес бездоганно виконує доручення: кирпата жовтість курить назад, аж п’ятами торкає потилицю.
Пес вертається, а захекана мармиза переходить на тихий такт. Скажена лайка московськими словами в жовтопикого становить такий затяжний процес, що встигнемо подати життєпис, принаймні в найтовщих рисах.
Родом він з дрібного до невідомости в історичних хроніках села Тамбовської губернії. Два ряди чорних Дерев’яних хат, що стінами ворушаться від тарганячої сили, присутньої в щілинах; дорога між хатами — через пагорок; болотяна низина в туманах, одноманітна, оздоблена похмурими ялинами та лірично–сухітними берізками, повна ніжної печалі і звірячої туги, — от і весь пейзаж, серед якого пройшло дитинство Дмитра Макоробова. Вбогі селяни, від старих століть нещасні через загарбництво всіх своїх урядів, що виснажували податками на імперію, — вбогі, в личаках, а великі християнським духом своїм, колупалися з «сошкою», давно покладеною цивілізованими державами в музей. Замість того, щоб побудувати для власного населення європейський стандарт життя, кожен московський уряд перся до сусідніх народів і руйнував їхній добробут: аби було однаково. Дмитро Макоробов — ледащо від народження; попасання коней лиш підсилило в ньому відразу до запопадливої праці. Він з почуттям зверхности скидав очима на чесних та добросердних селян, заклопотаних господарською скрутою і вічно прихилених до землі. Розмови з «парторгом», що, побувавши на Україні, вихваляв південні чари: ковбасу, сало, пироги, дівчат, овочеві сади навколо хат, річки з карасями, а про населення говорив: «прокляті хахли» і обіцяв для них «їжакові рукавиці» за неслухняність, — усі ці райдужні розмови пробуджували в душі Дмитра бажання попасти в розкішний рай. І він своє бажання здійснив: пішов на станцію, за півсотні кілометрів від села, сів на товаровий потяг і — «зайцем» доволікся до Харкова, а звідти до Полтави. Роздивився Дмитро… справді, чудово, як порівняти з невпорядженими тамбовськими селами, — природа інша: в потоках жагучого світла вона розкрилася рясними деревами, прозорими срібними ріками, яскравими квітками біля хат. Люди загорілі, чепурні, поважні; з добродушною вдачею, без нахабности та зневаги до чужинця. Побував Дмитро на різних роботах і скоро–скоро відчув, що праця тут не легша, ніж дома, а навпаки, ще тяжча, бо природа тут щедра при одній умові: якщо люди добре попрацюють. Надокучило йому копати буряки, вантажити мішки з пшеницею, переносити ящики з яблуками на вокзалі, і невдовзі шукач південного раю знов сідає на потяг. Мандрує далі від осередкових земель — на південний схід. Чудесна українсько–козача область, волею «справедливого» московського уряду відрізана від України і приєднана до Росії, припала йому до серця. Він пустив коріння в ґрунт її. Жовта фізіономія Дмитрова могла б бути символом кирпатости взагалі. Підборіддя означилося нерівним виступом такої форми, як і вилиці, лише непримітнішим; властиво, вилиці складають виключну — нехай потворну, однак монументальну прикмету обличчя, на якому зовсім здрібна, мов горошинки, біліють кисілювато–роздражнені оченята: нахабні, хитрі, обрамовані безколірними віями. Брови трудно помітити, як і крихітний лобик під жмутами сіро–жовтої щетини, відлизаної на правий бік і прикритої козирком кепки.