Через деякий час Антон Никандрович знову попав на засідання місцевого комітету: розбирали справу з зубами. Перед тим молода прибиральниця подала Іванові Івановичу заяву, щоб видали грошей на три зуби: вона не може вставити їх на свій кошт, бо дістає 95 карбованців зарплатні, а треба витратити по 120 карбованців за кожен зуб. Хвора на шлунок, вона конче потребує нових зубів; від поганого пережовування стан здоров’я погіршується. Дякуючи прихильному ставленню Івана Івановича, комітет асигнував їй гроші, потрібні на нові зуби. Коли про це довідалися інші прибиральниці, вони, як по команді, подали заяви про те саме, і треба було вирішити, чи давати десятьом старим жінкам гроші, чи ні? Справа ускладнилася: беззубі прибиральниці доводили незаконність попереднього асигнування, бо їхня молода співробітниця втратила три зуби в домашній сварці, їй повибивав зуби чоловік; а вони позбулися своїх зубів природним порядком, під час виконання службових обов’язків, і тому мають більше право на допомогу від місцевого комітету, ніж вона. Гроші, яких домагалися прибиральниці, були великі; щоправда, порівнюючи з астрономічними сумами, витраченими закордоном на те, щоб еспанці, чи китайці, чи французи якнайдовше вибивали зуби одні другим:, — це становило дрібницю, як крапля в океані. Однак призначення Івана Івановича полягало в тому, щоб поставити бетонну греблю проти домагань прибиральниць; при «диктатурі пролетаріяту» ніхто не сміє заявляти своїх вимог, навіть якщо заробляє дев’яносто п’ять карбованців на місяць, себто вартість однієї лихенької сукні.
Іван Іванович два тижні тягнув справу з зубами; «виділяв» комісії, що повинні були точно встановити, коли і в яких обставинах кожна з прибиральниць втратила той чи той зуб. Комісії ходили до прибиральниць на квартири і вели офіційні розмови з сусідами, щоб установити істину; писали величезні акти і звіти і робили доповіді на засіданнях комітету. Зрештою, всі були виморені і настрахані грандіозністю формальної сторони. Старим прибиральницям урвався останній терпець, і вони сказали: «Хай йому лихо!.. Якось уже корінцями жуватимем, бо сил наших немає мордуватися на тому засіданні». Іван Іванович святкував тріюмф: він блискучою методою привів справу, так ри мовити, до «нулевого рішення», причому навіть нарікань особливих не було, бо всі вбачали джерело зла в засіданнях, що давно в’їлися країні в живі печінки. Прибиральниці зосталися беззубими, а Іван Іванович твердою рукою вів далі корабель місцевого комітету над небезпечним підводним камінням.
З фаху він хемік; його статті про ланцюгову реакцію з’явилися в «Наукових записках» природничого факультету з таким підписом: доцент І. І. Бісмурчак. А втім серед студентів він був відомий як «товариш Убийбога». Щодо незвичайного прозвиська, від якого для релігійної людини міг повівати містичний жах, як від поняття, що виходить за межі дозволеного для людського думання, то воно в країні з «науково» і державно узаконеним безбожництвом приносило своєму власникові навіть деяку особливу, можна сказати, пікантну в політичному відношенні популярність.
При зустрічах з головою комітету Антон Никандрович зусиллям волі змушував себе забувати, що Іван Іванович має таке прозвисько, бо, як сам собі признався, мав від того слова недобре почуття.
— Ну, пройдімось, ну, пройдімось, голубчику! — виро–котує і витуркотує Іван Іванович, і сіро–бронзові м’язи на його обличчі напинаються і поблискують від золото–червоного світла, що ллється згори, крізь листя. Іван Іванович підхоплює старого під руку і, йдучи поруч, відштовхує його набік, бо ввесь час припадає на свою скалічену праву ногу. Здається, йому — п’ятдесят років; жодного сивого волосочка на голові; правда, якби такий і з’явився, то був би непомітний, бо рештки чуприни Івана Івановича абсолютно білі: почасти від уродження, як у найкрайнішого бльондина, а почасти від сонця і дощу, під якими воно вицвітає, — голова професійного комітету незмінно ходить без капелюха.
Буває ж такий жахливо–білий колір волосся! Такий білий, як алюміній, і такий жорсткий. А півлисина, що обіймає половину черепа і без переходу зливається з лобом, нагадує своїм кольором арматуру до електричних лямпочок. Найчуденніший контраст до цього кольору, розлитого по всьому виду Івана Івановича, становлять очі зеленкувато–сірого забарвлення; вони магнетично сіяють, мов у кота, що сховався в підпіччя. Якби хто–небудь вирізав з бляхи, пофарбованої т. зв. «мідянкою» і трохи вицвілої на вільному повітрі, перед тим, як крити дах на касарні, два кружечки завбільшки з ягоди аґрусу, тоді він дістав би копію очей Івана Івановича: двох огнів, що світили обабіч верхньої частини довгого, як револьвер, носа.
Нижні зуби в Івана Івановича золоті, а верхні з нержавливої криці. Коли він одного разу зайшов в аптеку і попросив зубного порошку, то продавець швиденько приніс йому коробку, а прощаючись, зауважив:
— Вам би треба було машинного масла. Іван Іванович громохко засміявся:
— Ох, ви — жартівник! — і пошкутильгав на вулицю. Взагалі він своєю вдачею і будовою організму справляв враження, що він скоріше якийсь механізм, ніж людина. Навіть костюм у нього мав колір іржавого заліза; і ціпок поблискував металічними оковами.
Пити горілку голова комітету міг без кінця. У своїй лябораторії завжди тримав багато спирту, і злі язики передавали, що на хемічні процеси в ретортах витрачалася менша частина, ніж на спрагу самого хеміка. Знайомі Івана Івановича, зрештою, перестали розрізняти, коли він тверезий, а коли п’яний, бо обидва ці стани перестали існувати окремо і злилися в якийсь новий, незнаний досі ні медикам, ні фізіологам, ні психологам загальний душевно–біологічний тонус.
— Пройдімось коло квітника, а тоді — нагору та нагору, панораму обдивимось… річку… ліхтарі, — ніжним басом помуркотує Іван Іванович.
— Я ненадовго, — протестує Антон Никандрович, — трішечки віддихатися — і додому!
— Так, так, треба жабрами свіжого повітря набрати, а то ми цілий день по кабінетах та лябораторіях, а здоров’я й руйнується, — виголосив Іван Іванович.
І вони йдуть мимо квітника; похмурий Антон Никандрович: високий, бородатий, у довгому чорно–сірому плащі і м’ягкому капелюсі з широчезним окресом; і Іван Іванович: середнього зросту, зосереджений на своєму веселому настрої, товстий і моторний — високо піднята голова, як бронзовий півнеподібний вітровказ, повертається то на схід, то на захід.
БАТІГ І МЕДЯНИК ІВАНА ІВАНОВИЧА
Квітник, біля якого прогулюються Іван Іванович і Аніон Никандрович, виглядає — ніби для кожної літери в «Шехерезаді» знайшли відповідну квітучу рослину: вербену, незабудку, рожу тощо, і в порядку, якого вимагає розповідь, розгорнули цей «переклад» на прямокутній площі.
— Розкіш! — блаженно вуркотить Іван Іванович до супутника.
Вони обходять квітник, спиняються перед бетонними ступенями, що ведуть на гірку.
— Піднімемось? — питає голова комітету і сам відповідає: — Піднімемось!
Ідуть широкими ступенями. На уступах вимурків зроблені мініятюрні квітники; гірлянди звисають на рівні плеча, на рівні ліктя; і стоять на підвищеннях вази в античному стилі: аж киплять від надміру цвітіння, аж обливаються запашною піною пелюсток.
Ідуть супутники нагору; на площинці спочивають, потім знов: нагору та нагору. Ось вони на самісінькій вершині, увінчаній колонадою, під якою зеленіє лавка. Хмари трохи розвіялись, і зорі мерехтять, як срібно–золоті, блакитні, білі іскри різної величини та яскравости, розсіяні по імлистому оксамиту. Внизу шумлять вершини дерев; погойдуються ліхтарі між ними.