— Там були люди, вивів їх.
— Ходім, Олександрику, до нас: розкажеш усе, що було; обмиєшся, а я сорочку зашию, її треба випрати.
Вони хотіли пройти на бічну вулицю, але міліціонер не пропустив:
— Давай, давай — назад!
Відійшли і розглядаються, як би вийти з оточеного місця.
Спершу до них обізвався Антон Никандрович, потім Серпокрил, який також опинився коло пожежі.
Коли чорти були принесли його в міський парк, він зустрів горілчаного побратима, Анатолія Корольчука. Випили, як слід, і похилили алеєю.
— Мені, Анатолію, нудно; ходім у «Будапешт»! Завершимо…
— Грець його бери! — прокричав Корольчук. — Пішли в «Будапешт», однаково… земля крутиться. А як вона крутиться? Навпаки крутиться! Навпаки; тепер ніч, а почнеться вечір, — я знаю! — а потім почнеться день, а потім почнеться… грець його зна, що почнеться. Пішли. «Можеть бить і я кого–нібудь зарєжу под осенній свіст».
Продеклямувавши відчайний вірш, схопився за лікоть Серпокрила, і вони побрели з парку.
Довгенько плутали по всесвіту, аж поки добралися до «Будапешту», саме на початок пожежі. А як хотіли геть піти, міліція не пропустила.
Спіймати Серпокрила в таку наївну міліційну пастку, звичайно, не можна: рудий проноза потяг побратима в темні двері і по східцях, по коридору, по вузькій драбині — до горища, вивів його на дах двоповерхового будинку. Стояли випиваки на бляшаній покрівлі, освітленій від пожежі, і милувалися на панораму з готелем та чорною людською метушнею внизу.
Помітивши Астряба, що ліз по стіні, вони притаїли дух.
— Сокіл! — вирвалося в Анатолія. — А я?., п’яниця нещасний. Пацюк! Стонога! Ходім, я буду його цілувати. Скажу: перед тобою — недостойний… прости його! Дай руку і будь другом!
Серпокрил притримував Корольчука, що рвався піти до краю покрівлі.
— Підожди! Що далі буде…
Знову, з притаєним диханням, стежили, як проходить Астряб по карнизу з дитиною і жінкою.
Після цього Корольчук шукав п’яними очима, куди поділися люди з готелю,
А тим часом Антон Никандрович пережив велику неприємність. Властиво, спершу йому пощастило, бо, користуючись із зайнятости міліціонера, що хапав за лікоть якусь жінку і кричав на неї, — вдалося проскочити крізь оточення. Через хвилину він побачив Олександра з Ольгою.
— Товаришу Астрябе, сюди! Вас повинні пропустити.
Намір Антона Никандровича був прекрасний; на жаль, він зустрівся з неприємною дійсністю.
— Давай, давай, старий, додому! Проходь, — нічого шум піднімати. Розберуться, кого пустити, кого задержати. До ранку всі будуть, як на стьоклишку.
Антон Никандрович хвилюється і протестує. Тоді міліціонер повертає фронт:
— А ти хто такий будеш? Документи!
З нервовою поспішністю Антон Никандрович знаходить свої папери і показує їх.
Міліціонер перегортає, розглядає, ворушить вусами; зрештою, збагнувши зміст написаного, поки вогонь спалив третій поверх і дійшов до другого, — резюмує в стишеному тоні:
— Так ти професор… Ну, як професор, то йди додому. Твоє діло книги читать, а наше порядок держать. Ну?! — і грізно втопив очі в старого.
Той повинен був би йти «книги читати», але — ні: затявся на своєму, навіть розходився:
— Там мої студенти. Я вимагаю, щоб їх пропустили.
— Щось ти дуже вимагаєш… — співучим голосом констатує міліціонер. — Треба придивитися: яке пір’я в птиці. Ми тебе спровадимо в районний відділ. Давай! Товаришу Копотков, одвести його!
— Я не піду! Нехай випустять моїх студентів.
— Думаєш, не потягнем? Ітимеш, як в балеті «Лебедіноє озеро»… Копотков!..
— Веду. Повертайся, дядя, нічого конференцію розводить! А то поведем під ручку, як баришню.
Він бере за лікоть Антона Никандровича; старий випручує руку і відвертає обличчя: дивиться кудись набік з виразом повної байдужости.
Підскакує ще один міліціонер; удвох з Копотковим беруть старого за лікті.
Штовхають у плечі і тягнуть. А він, труснувши плечима так, що блюстителі порядку повідлітали, знову застигає на місці; знову дивиться кудись набік. З обличчя видно: починає гніватися. Можливо, потягли б його в «район», якби не втручання нової особи — секретаря самої «горміліції», товариша Воличенка.
Треба сказати, що товариш Воличенко здавна знав Антона Никандровича; був студентом заочного сектора і слухав лекції з історії літератури; навіть успішно складав іспити старому. Мав делікатну вдачу, як також інтерес до гуманітарних наук, і виявляв пошану до Антона Никандровича.
Побачивши, як зневажають учителя, він закричав, почервонівши до корінців своєї чорної, відчісаної назад чуприни:
— Стій! Хто дозволив грубіянити?!
— Товариш Косодихов наказав одвести… — виправдовується Копотков.
— Покличте до мене товариша Косодихова.
І почалось «розпікання» вусатого, що навперемінку то мимрив про порушення порядку, то жував руду рослинність, навислу з верхньої губи.
Поки відбулася подія з міліціонерами, Серпокрил встиг збігти наниз і провести Олександра з Ольгою на покрівлю. Антон Никандрович побачив, як чотири постаті подалися по червоній похилій площі — за гребінь, в напрямку до двору, де, очевидно, була драбина.
— Я вам сердечно вдячний, — вклонився Антон Никандрович своєму заступникові, що, у відповідь, мовчки козирнув. Чимдуж поспішав старий за ріг на перехресті, в напівтемну вуличку, — туди виходила брама з двору, в якому знаходилися втікачі. Недовго довелося ждати; четверо молодих людей вийшло з брами, сміючися з пригоди Корольчука: той був посунувся по покрівлі і, мабуть би, впав у двір, якби, на своє щастя, не вперся ногами в півринвок.
Побачивши Антона Никандровича, Серпокрил удав, що не примічає його; те саме зробив старий, проте всі разом пішли до перехрестя. Корольчук, перебуваючи в стані п’яного піднесення, навіть не здумав поздоровкатися з незнайомими людьми в гуртку. Розмахував руками перед Серпокрилом і потім наблизився до Астряба:
— Спиридоне! — кричав в ентузіязмі. — Дай автоматичну ручку: писатиму… я радист першої кляси. Дай папір!
Він шпортав по кишенях, справді шукаючи паперу.
— Нема… не біда! — тут писатиму…
Він ткнувся носом і обома руками в кам яну стіну, ніби лагодився писати.
— Ходім, Анатолію! — схопив його Серпокрил за плечі і повів далі. Корольчук погодився:
— Напишу, — сказав з натхненним виглядом.
Ледве дійшли до перехрестя, як побачили дві персони, від самого вигляду яких кожний, крім нечувственного Корольчука, відчув щось неприємне на душі. То були: товариш Тімурленков і голова місцевого комітету, Іван Іванович.
Погляд Тімурленкова замикав у собі безодню офіційносте, в той час як доброзичлива іронія, позначена барвою найбільшої самовпевненосте, випромінювалася з тверезоп’яних очей Івана Івановича, перехиленого на ціпок. Але обидва мали спільну прикмету; обидва своїми обличчями нагадували бронзові пам’ятки: перший з них — старішого і тому темнішого матеріялу; другий — новішого і тому світлішого.
Перед їхні ясні очі станув, освітлений рефлексами від пожежі, гурток громадян, з котрих кожний на свій лад, крім зрівноваженого Серпокрила, допіру пережив бурхливі хвилини.
— Як ви почуваєтеся? — невідомо що маючи на увазі, але майже з містичною багатозначністю спитався Тімурленков.
Невідомо, як би відповіли йому громадяни, але сама природа допомогла: раптом, після окремих важких крапель, полив дощ, ніби річку підняло на хмари і кинуло на землю разом з блискавкою. Навіть дракон перестав нищити готель і прищулив червоні крила.
Косо напнуті струни заблищали в багряних відсвітах від пожежі і з плюскотом забилися об каміння. Громадяни разом з начальством стали на розі, під балконом другого поверху; а вода, заливши його, потекла з трьох боків: ніби бурхлива завіса, крізь яку раз у раз просвічувалися сині сполохи.
Ольга тулилася до Астряба, щось йому шепотіла, боязко оглядаючись на грім, що вибухав і прокочувався з гуркотом по хмарних ущелинах. Астряб віддихувався після пригоди в готелі, мовчки гладив руку своїй коханій. Вони стояли окремо, в стороні від інших, щасливі своєю близькістю серед грозової ночі. Антон Никандрович мав прекрасний настрій; усміхався, зосереджений на якійсь думці, і несамохіть помахував рукою: що це означало — ніхто не зміг би пояснити. Його противник, Серпокрил, стояв оддалік і зиркав на нього, без злоби і роздражнення, але дуже випитливо; видно, намагався розгадати, що в старого на душі. На грозу Серпокрил ніяк не зважав: до такого видовища він був звичний і не надавав йому ніякого значення. Але його приятель, Анатолій, був захоплений: як домашня птиця на запалений увечорі сірник, щоразу повертав обличчя до блискавки. Радів їй; мав такий вигляд, мовби лагодився прочитати на честь її чудесну оду, проте не міг пригадати, як вона починається.