— Забудьмо про Серпокрила! — сказав Астрябові. — Я хочу щось спитати.
— Будь ласка.
— Що ви знаєте про драконів?
— Драконами називаються крилаті потвори, що дихають огнем і вимагають собі на снідання прекрасних принцес. Іноді оберігають скарбниці в печерах. Здебільшого гинуть від меча хороброго лицаря.
— Ще одно запитання; коли з світового простору прилітає дракон і нищить людство, — що треба робити?
— Об’явити загальну мобілізацію і дати людству модерну зброю.
— Добре. Але сядьмо на цій лавці.
Коли вони сіли напроти «Дискобола», оточеного огниками квіту, Антон Никандрович сказав, зітхнувши:
— Нічого не вийде, бо людство розсвариться. Населення Землі стоїть перед небезпекою — обернутися в масу істот, що крутять колесо біля машини, а після того їдять консерву. Не переживають жодної драми людського духа. Я жахаюся, передбачаючи, як вселенська жадоба вип’є з людини духовні соки й зоставить оболонку, приречену на гниття. Будуть бездумні, страшенно задоволені з себе, з титулу, з заробітку, обіду, авта, краватки — раби електричного Ваала. З презирством коситимуть очі на готичні собори, схожі на кістяки від померлого полум’яного духа людського, який рвався до вівтаря в просторах Божого діяння. Або… — ні собору, ні заробітку, ні краватки: все обернеться в муравейник, над яким мордатий вождь заступить сонце.
— Може, врятує новий хрестоносний рух? — спитався Астярб.
— Може! Але в нас, починаючи згори, люди зникають; з’являються члени партії, вихалаштана худоба, якій заборонено мати в собі загальнолюдське. Процес партійного оскотинення можна спинити, якщо пробудити особистість. Людська одиниця становить центр земного життя: вона — дитя Боже, для неї створено світ; і партійна програма, яка б вона не була, варта для неї не більше, ніж зернина в колоску. Подивіться на цю статую! Що в ній приваблює?
— Я думаю, гармонія душевного і тілесного.
— Вірно. Ніхто не скаже, до якої партії належав «Дискобол» Мірона. Це — людина, це душа: без пашпорта, без партквитка, без обов’язку ремиґати, прочитавши парткомівську інструкцію. Це квіт героїки, гімн людській особистості, зображеній в ідеальній формі, що відповідає натурі всього людства. Світ стоїть перед вибором: або «Дискобол» Мірона, або компартійний орангутанг. Коли дуель?
— Сьогодні об одинадцятій годині вечора, біля ліхтаря, що перший від пристані.
ВСЕМОГУТНІСТЬ АРГУМЕНТУ
Антон Никандрович підійшов до папіросного кіоска, якому, для закінченосте вигляду, бракувало курячої ноги — підпори на землі. З глибини кіоска дивився волохатий інтелігентний чоловік.
— Вам яких? — спитав він.
— Аероклюб, — відповів Антон Никандрович, риючись по кишенях. То була в нього давня звичка: запихати гроші — «рублі», «троячки», «п’ятірки» тощо — в першу–ліпшу кишеню, а потім довго шукати їх. Придбав папіроси старий, подимів попід каштанами, — надзвичайну думку подумав:
«Можна показати з успіхом фокус — він притінить штуки східніх магів і західних ілюзіоністів, будь ласка, беремо кіоск, де сидить лисуватий чоловік із довгим волоссям, а площу напроти обводимо колючим дротом і поселюємо десять тисяч громадян; ставимо навколо сторожу, озброєну рушницями з багнетами; начальник табору показує на кіоск і кричить: «Перед вами двірець академії, а людина, що там сидить, — великий поет Шекспір, який на тім світі почув про рай, де ви тепер живете, воскрес і продає папіроси, — понятно?..» В таборі мовчання. «Понятно? — я вас питаю. — Ну он ти, довгополий водолаз, понятно тобі чи ні?» Людина, що на неї показано, має сан священика; вона відповідає: «Ні», тоді начальник кричить: «Ні? Ах ти ж контра! (до сторожі) Розстрілять!» Старого розстрілюють зразу ж за табором, а начальник питає другого, третього і так далі; зрештою десятий визнає: «Так, можливо, перед нами академія, в ній Шекспір продає папіроси, а ми сидимо в раю»; а спитаний двадцятий піднесено виголошує: «Нехай живе учасник соціялістичного будівництва, дорогий товариш Шекспір!» — і навіть сам чоловік у кіоску переконується, що він — Шекспір, і звертається до блаженних: «Я, будучи Шекспіром, заявляю: спасибі нашому дорогому начальникові раю, батькові і сонцю всесвітнього пролетаріату, за щасливе життя!» — «Ура–а!» — хрипко кричить табір; експеримент продовжується тридцять років, замість поегріляних і померлих прибувають нові, зміняється чоловік у кіоску; всі (навіть начальник табору) твердо переконані, що в академії Шекспір продає папіроси, а напроти знаходиться рай, про який мріяли найсвітліші розуми протягом всієї історії, а начальник раю — це найгеніяльніший вождь всіх віків і всіх народів. — Між іншим, на десятому році експерименту місцевість обставляють високим муром із залізною брамою, і всім, хто проходить неподалеку, говорять: «Тут земний рай, і ви можете вибирати: або ріжте в ім’я його один одного попід мурами, або заходьте в браму, але назад ви вже не вийдете», — і роздають газети, де про це саме написано. На диво, знаходиться десять мільйонів осіб, третина — порядних і наївних, як курчата, третина — хитрющих шахраюг, третина — безнадійних для неба і землі ідіотів: вони починають кричати, що он будується рай, а хто заперечує, той реакціонер, ворог міжнародної робітничої кляси і «справжньої» демократії, підпалювач війни, причому все це вимовляється з інтонацією нецензурної московської лайки, у формах великого і малого"морського загибу"».
Зненацька Антон Никандрович сам собі перебиває міркування: «Стоп! Як зветься мій спосіб думання? Відомо»…
Повів старий головою на сторони, щоб пересвідчитись, чи часом не підглядає хто–небудь його думок?
Гірко всміхнувся сам до себе.
ВОРОГИ
«Чи є у вітрині цікаві речі? — дивиться Антон Никандрович. — Ні, немає. Зайти і спитати Саркісяна».
— Моє шанування! — через прилавок гукнув, побачивши старого в дверях, Саркісян, завідувач магазину: очі, подібні до чорносливу, і спритні руки.
Крізь вузенькі дверці провів старого в кімнатку, відділену від магазину простінком із тьмяними шибками. Порадував старого:
— Через секунду вернусь, маю для вас дещо.
Антон Никандрович присів до стола; примирився з необхідністю дожидати — замріявся на кольористу пожежу квіток, що в вазі. І враз аж кинувся, мовби з квіток засичала гадюка. Ні, не гадюка!., не засичала вона з ласкавих квіток, — Серпокрил рудіє по той бік стола, втопивши в свого недруга пильний погляд, подібний до скісного проміння місяця, коли приходить воно з–за тополь.
Мимовільний рух Антона Никандровича був найпростіший — встати і вийти. Але Саркісян перейме, почне розпитувати, шумно умовляти, щоб зостався, щоб почекав, а старий жахливо не любив прилюдних сцен такого роду. Він відвернувся від стола — до книжок, що купами складені долі. Пальцями лівої руки витарабанював якісь зневажливі і войовничі ритми. А потім зір його впав на томик на столі, недалеко від вази; схопив його старий і з шаленою уважністю зазиркав між сторінки, а втім зміст надрукованого вперто залишався за межею свідомого сприймання.
Хоч був старий, сказати б, забронований ворожістю до Серпокрила, все ж відчував на собі погляд його: допитливий погляд, незадоволений, з відтінком досади.
— Добрий день, Антоне Никандровичу! — зазвучало з–за препишного згромадження барв.
Спершу старий промовчав, але через хвилину, в неспокої, з болісно переможеною досадою відповів:
— Добрий день!
Відбувши формальність, старий зосередився на сірих сторінках вельми недосконального друку; виявилося, то — грузинські казки в перекладі, який нагадував «зянне дзеркало», з такими прищами і викривленнями, що сама Венера Мілоська була б схожа на жабу. Однак суть можна схопити; навіть можна здогадатися, яка то краса в оригіналах! Старого приманює відпечаток злитих двох характерів; — східна емоційність і розкіш уяви єднаються з духом християнства. «Прийдуть часи, — гадає собі Антон Никандрович, — від узгодження східної мудрости і християнського світла залежатиме доля цивілізації».