Почав Антон Никандрович ткати свої печальні, свої відрадні думи — збайдужнів до Серпокрила, ніби втік душею від нього в минулий круг, повний патетики, бурхливости, трагізму, щоправда, напоровся дорогою також на досить «прозаїчні» рядочки в шкарубкій книжці. А Серпокрил нагадує про свою присутність:
— Скажіть, якби замісто мене тут сидів біс і на ваш оклик: «Ах, як мені потрібна ця книжка!» сказав: «Будьте ласкаві! дарую!..» — взяли б ви чи ні?
— Взяв би.
Як ви гадаєте, хто гірший: біс чи я?
— Мушу подумати, — сказав Антон Никандрович, а після короткої павзи ствердив: — здається, товариш Серпокрил трохи кращий.
— І за це спасибі. Книжка моя, а не Саркісянова; прошу вас: візьміть її!
— Ви — люб’язна людина, і я починаю розуміти, чому Іван Іванович захоплений вами. Вдячний за книжку; прочитаю, — верну.
— Знаєте що? — гарячково загомонів Серпокрил і навіть грудьми наліг на стіл. — Киньмо трагікомедію!.. Кому вона потрібна?
Різким жестом рудий бібліотекар відсунув вазу під простінок, щоб дивитися без перешкоди в обличчя старому. Низько нахилені, аж до церати на столі, квітки метнулися набік, і перед очима Антона Никандровича, що повернувся до ворога, заблистіла в червонастому світлі, звільнена від кольористого прикриття, металічна розрізачка для книг, подібна до старовинного кинджальчика з костяними накладками на колодочці. Антон Никандрович швидко схопив її й підняв до очей — хотів роздивитися перед тим, як вжити, — а Серпокрил відсахнувся від стола, наставив руку, закриваючи собі обличчя перед ударом. Проте, мавши міцні нерви, в одну секунду прибрав собі ставу людини, що байдужно дивиться на тигра, випущеного з клітки. Тим часом Антон Никандрович, схилившись до книжки, водив кинджаликом поміж нерозрізаними сторінками. Він боровся з божевільною хвилею, що бунтувалася в чуттях і штовхала на злочин: шпортонути, вдарити по–звірячому он того, хто сидить недалеко від такого смертельно тонкого вістря. Отруйна каламутна хвиля, залишена, мабуть, від найпервіснішого хижацтва, проривається в свідомість і мовби магнетами посуває вістря до наміченої жертви, а очі засліплює і розумну волю, що противиться проклятій спокусі, послаблює вкрай. Антон Никандрович збирає всю добру волю своєї душі, щоб перебороти скажений намір, і боячись себе самого, ховає гострий металічний предмет за вазу, щоб його зовсім не видно було.
— Книжка мені потрібна, — напівпритомно, але з самовиправданням сказав Антон Никандрович. А зрештою він хотів остаточно здушити в своїй психіці моторошне бажання: перебранчити його або втекти від нього в найтемніший куток і там заплющити очі. Він би радо задрімав тепер. Погасив би свою свідомість, в якій розпеченим каменем ворушаться думки: от є людина; її вбито; зникає з існування назавжди!., в течії вічного один лиш раз появилась особа, що думає, відчуває, діє, перебуває в житті, як неповторна, навіть непомислима вдруге… і — немає її… який страшний своїм значенням на тлі безконечного існування — факт знищення людини! Немає міри для визначення несвітського непоправного зла, що в убивстві, — жахом віє від уявлення про нього і незносимою безнадійністю, від якої можна збожеволіти або навіки пройнятися залізним стоїцизмом і жити смиренно до кінця днів своїх, жити в несказанній тихості серця, щоб не образити судних сил возмездя і не спричинити, крім однієї передчасної смерти, також загибелі кого–небудь з ближніх.
Можливо, на обличчі Антона Никандровича позначилося дещо з його переживань, бо Серпокрил багатозначно промовив, притишивши свій хрипкий баритон:
— Ви хворі, треба відпочити і полікуватися. Мені вас жаль.
Сердиті слова вихопилися з уст Антона Никандровича:
— Вам?! Знайшли кого жаліти…
— Ну, знайшов, — і себе жаль, і вас, бо скоро всім кришка.
Підняв брови Антон Никандрович: «Лякає рудий? Чи почув що–небудь про війну?» А рудий говорить, як прокурор:
— Вам тільки в ідеалі прогрес, особиста свобода, прав да, а в житті ви здатні, скажімо, зненавидіти того, хто, як вам тільки здається, ваш смертельний ворог. Я мав необережність говорити про свої наміри. Сорок років живу на світі, а перший раз маю таку прокляту рахубу! В чім я винен? Беру тільки краплю з того егоїзму, що ним живуть партійні — від вождя до останнього Ваньки. Вони всі забезпечили собі теплий куточок. А я, — що я? «безпартошка», «ципльонок жарений»; так, «ципльонок тоже хочет жить»… От і весь секрет: я жити хочу! Досить мені ідеалів, що дві з половиною тисячі років ходять, як туман, і застилають сонце і тішать дідів по кабінетах, досить мені крикливих лозунгів про горлорізання, за якими кримінальна компанія мостить собі царське гніздечко, — досить! і чорт з вами, з усіма крикливими втішителями і проводирями; я не хочу знати вас! І не тільки я — народові надоїли ви до смерти. Хто з вас дав йому щастя? Ніхто! Кожний дурить на свій лад, а «ципльонок жарений» вискочить на світ, намучиться–намучиться і складає крильця, гроб з музикою. Скажу вам точно: я найменший егоїст на світі, бо чесно вимагаю: бризніть мені в чарку одну тільки краплю життя, що належить мені від народження! Бризніть!., ось сюди, — підставляю чарку… Хочу випити краплю життя, бо тяжко мені, душить дурна тяганина за владу, за гроші, за славу… будь вони прокляті! Якщо вам кого–небудь хочеться вбити, будь ласка, кличте на дуель Гітлера! А то прив’язли до Серпокрила, «ципльонка жареного». Мені однаково, чи чорт червоний, чи чорний; уконтрапупить червоного чорний, — я й при ньому пристроюсь жити: шукатиму зернини під верандою. А то, дивись, які вони розумні! Посварились на смерть, а ти за них лоб підставляй під кулю… Ні, йдіть самі! Нема дурних. Живому псу ліпше, ніж мертвому леву, бо тепер все навпаки: пси керують світом і хотять, щоб Серпокрили, як леви, воювали за них. Досить! Хай самі воюють. На додачу — з вами морока… навіщо я здався вам? Причепились до такого собі штурханого на всіх перехрестях пташка, пустіть його к чорту — нехай собі пручається в світовій веремії, якось та виб’ється до солодкого хуторця. Вип’є свою крапельку з чарки, а тоді, як кажуть, — мертвим хоч тин підопри.
Антон Никандрович поклав книжку на стіл. У пекучій тузі слухав відвертого Серпокрила, спочував йому дуже, але не знав, що думати: поправиться чи ні оця душа, позбавлена коріння. Не страшний «фюрер», не страшний «вождь», — страшна духовна байдужність, яка роз’їдає народну силу, мов корозія — метал.
Метушливий завідувач магазину забіг у кімнату, запробачався, запосилався на марудні розрахунки. Вгледівши своїми чорними сливами книжку біля руки Антона Никандровича, метко дзьобнув її і перепустив сторінки під темношкірим великим пальцем.
— Ви принесли? — заспівав до Серпокрила. Той хитнув головою.
— Беру! Давно шукає мій знайомий. Серпокрил розпорядився:
— Покладіть! — сказав і скерував руку на край стола.
— Ні, ні, ні! Книжка тепер моя, потрібна до зарізу, — цілий рік про неї питає мій приятель.
— Нехай питає, — книжку я віддав Антонові Никандровичу, і справа скінчена.
— Як скінчена?! Скільки книжок я добув для вас? А тут хочу взяти одну для мого друга, а ви: «справа скінчена». Ні, моя книжка, і я кладу її сюди.
Саркісян шукає в кутку місця для шкарубкої сірої книжки.
— Якщо ви знаходите книжки для кого–небудь з нас, — розважно говорить Серпокрил, — це, властиво, ваш обов’язок. Добрий був би завідувач, якби не діставав книжок для постійних покупців.
— Обов’язок? — холодним, як крига на горах Закавказ’я, голосом протягнув завідувач і пересунув вазу на середину стола: для порядку; і звіяв долонею пилинки з церати…
— Обов’язок? — перепитав завідувач гарячим, як серпневий камінь на Закавказ’ї, голосом. — А чи ви знаєте, що я, наприклад, маю право попросити вас обох на вулицю? Це не значить, що я вас виганяю, ні! Це значить, що я, як директор книжкового магазину, маю повне право, і ви тут — маленькі.
Антон Никандрович підвівся і, заклавши руки за спину, пильно, з живим інтересом, без зневаги і пересердя, подивився на розбурханого завідувача, темні сливи якого рухалися під бровами, як жучки в норках. Подивився і мовчки рушив з кімнати. Бувши в дверях, кинув: «До побачення!»