Серпокрил і собі встав; наблизився до Саркісяна, взяв між свої алябастрово–білі пальці, обсипані легеньким ластовинням, ґудзик сорочки в нього на грудях, спокійно мовив:
— Я мушу вас повідомити, що директор вашого магазину — кнур.
Сказав і вийшов. Саркісян задоволено посміхнувся і поклав книжку в шухляду. Він почував себе міцно в сідлі!
Найцінніші книжки, які припливали до берега його магазину, він клав за простінок і перепродував «по блату». Тільки через його необізнаність надзвичайна книжка попадала на поличку — перед очі покупця. Невпинні скарги книголюбів, що взнавали про містерійні махінації Аветіса Каспаровича, не впливали аніяк, бо оскаржений відносив вечорами найкращі книжки самому першому секретареві горкому партії і перед владичними очима малював справу в такому освітленні, що, мовляв, його, безневинного, як ластовеня, Саркісяна, кривдить людська несправедливість, на доказ чого він може завтра принести страшенно цікаву книжку любовних оповідань з ілюстраціями.
СОН
За давньою звичкою Антон Никандрович пив холодний чай — пив помалу, як джміль; солодка вода розмивала в’ялість від післяобіднього сну. В уяві відтворювалося, наче спогад із давнини, сновидіння і зразу ж розпливалося в глибині чуттєвосте, щоб назавжди зникнути з пам’яти. Але старий примушував його відновлюватися. Була гориста місцевість; по праву руку височіла, аж хмари зачіпала, гора з безформною вершиною. По терасних виступах на ній вовтузилися чоловічки, а великі птиці, схожі на осінніх мух, прилітали настогидливими роями, видаючи звук: дз! — дз! — і кусали чоловічків, відривали руки, ноги, голови. Антон Никандрович бачить, що він сам, власною особою стоїть на горі, а проти нього — Серпокрил. Обидва вони повитягали металеві стрижні, взяті з огорожі, що навколо якоїсь могили на кладовищі, і намагаються їхніми гострими кінцями торкнути чоло один одному. Антон Никандрович бачить себе, як він затуляє долонею очі з лівого боку, бо ллється таке світло — аж осліплює. Одночасно він простягає металічне вістря з усіх сил. Земля поколихалась, і річка з лівого боку розбила кригу; вся чорна, побігла до океану. Тільки в одному місці, саме коло гори, недалеко від пристані, де пастухи розводили вогонь, крига ще лежала непорушно, а на ній було розп’яття: білий хрест, і вінець під дощечкою з літерами. Від того, що крига біла і також хрест білий, — дивитися в ту сторону неможливо. Проте якісь невідомі люди, зовсім нерозглядимі, обрубали біля ліхтаря кригу, і вона рушила, як пліт, по чорній схвильованій річці, несучи на собі розп’яття. Віддаляється він до океану і, замість того, щоб зменшуватися, — він виростає, аж поки весь світ стає біля нього дрібний: такий, приблизно, як личко однієї айстрової квітки, а потім — як зернина від неї; і незчислимо–багато таких самих дрібних віється у вихорі, в допливах світла.
«…Це ж і я десь на одному зерняті, — намагається встежити Антон Никандрович і не може. — Ніхто, — думає він собі, — ніколи з того зерняти не зійде, навіть думка замкнута в ньому».
Поки Антон Никандрович стежив, крижаний пліт з хрестом зник, — тільки ясність після нього зосталась, і в ній побачив старий, що стоїть на камені коло моря; бурхає море, кидається в берег, і поруч стоїть дід Полуниця в свиті.
— Серпокрил розгніваний, — каже Полуниця. — І через те не треба його карати.
— Здається, я накреслив залізом йому на чолі, що він убитий, — відповідає Антон Никандрович.
— Я стер той напис, — нечутно дає зрозуміти дід Полуниця, — навіщо це?.. Серпокрил і так покараний.
— Чим покараний?
— Скажу! Хто злиться на всіх, той мучиться гірше, ніж у пеклі. Він нещасний. Прощайте, голубині серцем, і ви ввійдете в браму раю.
Після цих слів дід Полуниця відкрив білу свитку на прозорих грудях і спитав:
— Що гірше, чи як ви вдарите мене ножем, чи як я позлюся на вас, скажіть мені, будь ласка!
Дід Полуниця кулаком стукає себе в прозорі груди, вкриті сивими покрученими волосинками, і питає:
— Чого ж ви мовчите?
Антон Никандрович знає, що це буде дуже погано, коли не сказати нічого, і хоче сказати щось, але не може. Силкується страшенно, бажаючи розірвати пута, що перешкоджають вимовляти… вся душа напружується в зусиллі — заговорити, видушити хоч би з свого віддиху мовний виголос, і від того Антон Никандрович прокидається.
Він хоче надовго запам’ятати сон, бо знає його вдачу — назавжди пропадати в глибині того, що оточує душу: камінці, що кидають діти, лягають на дно бурхливої річки.
ТВІР, ЩО БЕЗСЛІДНО ПРОПАВ
До нього прийшли чотири студентки другого курсу; були в піднесеному настрої. На вікні, на столі спалахнули троянди, розкішно забілів ясмин, і кімната змінила свій вигляд. Дівчата розмістилися так: висока, вбрана в темну сукню, чорнокоса і смаглява Тамара Коломанко стала посеред вікна, і обрис її голови світився від денного тла. Праворуч, у кутку, на хиткому табуреті присіла Ніна Скоровода, білява «тихоня» з чудесними зелено–голубими, якимись розгубленими очима, — вона в полотняному білому платті власноручного шиття. Дві шатенки: Валентина Брижаха, рожеволиця, з очима, що нагадують мигдалини, прибрана в білу блюзу та сіру спідничку, і Ксеня Савур, одягнена в синю сукенку, в жакетку бронзового тону, блідолиця і кароока, з гарним чолом і маленькими нерівно окресленими устами, — ці дві сіли на одному стільці, що мав високу спинку з вибитою середньою планкою.
Дівчата нащебеталися і притихли, як ластівки на піддашші.
Взагалі студенти сердечно ставилися до Антона Никандровича, знали: щирий він і справедливий. Як лектор, був позбавлений красномовства; скупими і нехапливими жестами супроводив мову — простими і звичайними жестами, ніби перед ним стояли на катедрі купи сировини та ящики з інструментами, і він, закотивши рукава, то витягав щось і з’єднував, то розмикав і клав на різні місця. Його руки з довгими вузлуватими пальцями — в прозаїчних жестах справляли враження, що він виконує ремісничу працю: забарну, хоч і цілком опановану. В повільному темпі, навіки забувши, що перед ним авдиторія, маючи на увазі тільки процес праці, Антон Никандрович посувався з своєю машинерією вперед і вперед, а студенти намагалися занотувати кожну дрібницю, аж руки терпли.
Після лекції з Антона Никандровича раптово злітав його академічний тон і перед студентами показувався симпатичний, трохи нещасний — трохи смішний дід.
Любили його і розповідали про нього несамовито комічні історії. Тамара Коломанко з абсолютною точністю відтворювала його мову і жести, а зразу ж після жартів, зустрівшись із ним, зверталася з такою невимушеністю, ніби то був її рідний дядько.
На запитання гостей, як він почувається, Антон Никандрович сказав:
— А знаєте, краще: набагато краще. Власне, я тепер здоровий.
— Іван Іванович сьогодні казав, — повідомляє Тамара, — що він виклопотав спрямування в будинок відпочинку. Ми будемо провожати вас. Можна?
— Ні, бо не поїду.
— Чому? Антоне Никандровичу! Треба їхати, там так гарно.
Антон Никандрович відхитується головою.
— Підождіть! Хіба то відпочинок, коли вас посадять у переповнену кімнату і примусять по дзвінку вставати, по дзвінку снідати, по дзвінку йти на прогулянку, по дзвінку обідати, спати, читати, думати? Ні, я й так весь вік працюю по дзвінку.
— Так то ж лекції! — сперечається Тамара. — В нас тепер дзвінка немає: замінили гудком, реве, як пароплав на пристані. Відпочивати можна й по сигналу, — це нічого.
— Я старий чоловік. Хочу трохи віддихатися в тишині; відпочивати колгоспом я не звик.
— Краще буде в окремій кімнаті над морем, — радить Валентина. А Тамара робить практичний висновок:
— Ми попросимо Івана Івановича, нехай довідається, чи профспілка орендує окремі кімнати.
— І не думайте! — скрикнув старий. — Якщо поїду, сам собі знайду кутик. Іван Іванович по горло перевантажений.
«Тихоня» додала безневинним голосом:
— Він перевантажений по горло, коли о другій годині ночі закриваються ресторани.