— Ну, що ви, — докоряє Антон Никандрович, — як так можна?.. Він проводить у профорганізації витриману бойову лінію.
— Звичайно, бойову, ми сьогодні бачили, — погоджується Тамара, і «тихоня» скромно додає з куточка:
— Билися з Серпокрилом.
— Билися?! З–за чого?
— Вони не зовсім билися, — пояснює Тамара, — вони вправлялися ломаками, як спортсмени.
Світло на справу проливає мелянхолійна, з нахилом до сантиментальности, Валентина Брижаха:
— Вони стояли на горбі і ломаками розігрували герць…
— Як ідіоти, — смиренно перебила «тихоня» з куточка. На душі в Антона Никандровича стало неприємно, і він поспішив з поясненням:
— Фехтування — шляхетний рід спорту; колись на двобоях розв’язували питання чести, — ви, очевидно, про це знаєте.
— А жінки билися? — спитала «тихоня».
— Ні, в їхньому імені виступали мужчини; звичайно було так: хто претендував на руку і серце покривдженої, той бився…
— Я знаю, хто виступив би за Ніну, — похопилась Тамара.
— Мовчи, Тамаро! — остерегла Ксеня Савур. — Бо буде тобі лихо.
— Ви знаєте, Антоне Никандровичу, вона, — показує на «тихоню» Тамара, — нігтями катує мене і примовляє: «Дивись, яка ти худа, в тебе скоро сухоти будуть — пий риб’ячий жир, тобі ж приписано!» А я не можу його в рот узяти. В мене всі лікті розпухли, і я просто від страху п’ю його. Уявляєте собі, яка наша Ніна? Сховатися від неї неможливо, скрізь знайде; в одній руці годинник, а в другій ложка і пляшка з риб’ячим жиром.
Ксеня Савур нетерпеливилася щось спитати:
— Підожди, Тамаро! Антоне Никандровичу, чи тепер де–небудь бувають дуелі?
— Чому ж? В окремих і виняткових випадках, — пробурмотів старий.
— Коли двоє кохають дівчину, — розмріялась Валентина Брижаха, звузивши прозорі мигдалини очей, — два однаково гарні, і дівчина вагається, кого з них вибрати, тоді відбувається дуель. Молоді лицарі б’ються на смерть, а дівчина ридає, бо їй однаково жаль обох… чудесні дурниці робили люди колись! А тепер?., все — смертельно розумне.
Ксеня Савур заперечила, на когось прозоро натякаючи:
— Не завжди, Валентино! Є два лицарі, що зайдуть у закусочну, вип’ють півлітра і моментально погодяться.
— Ах, моя люба, ти аж надто прозаїчно бачиш речі! — з досадою промовила Валентина.
— Не прозаїчно, а реально; а коли дивитися реально, то можна знайти поезію скрізь, де вона є.
— Не сперечайся, Ксеню, — сказала «тихоня», — бо Валентина пише вірші; вона, коли захоче, то навіть Іван Іванович і Серпокрил виступлять як лицарі, що б’ються за серце принцеси.
— Звідки ми знаємо? Може, й справді за жіноче серце, — знизала плечима Валентина.
— І ти виправдовуєш дикість!? — аж скрикнула Тамара. — В двадцятому столітті битися з–за жінки… Взагалі, дуель — це такий ідіотизм, що гіршого не може бути.
Антона Никандровича обпекло, але він змовчав. Зате Валентина не піддавалась:
— Я волію бачити дуель з його красою і шляхетністю, ніж чути непристойну лайку п’яних мужчин.
— Згодна. А те ще більше краси і шляхетности в джентльменській розмові, коли чемно полагоджують «питання чести».
Тамара сказала і щасливо всміхнулась, мовби від чудесного спомину. Після цього так дизгармонійно прозвучало признання «тихоні».
— На жаль, Тамаро, краса безнадійно затоптується в житті. Я в дитинстві читала багато гарних казок і думала собі, заплітаючи тоненькі косочки, як конопляні батіжки, що треба над усе любити красу, що добро перемагає серед людей. Але не встигла я перейти в четверту клясу, як почався голод, і не знайшлось серед тих, хто носив зброю і командував військом, ні одного лицаря, який би почав битися за невинних людей. Лежали люди мертві по вулицях, і командувачі швидко пролітали в автомобілях, навіть не дивилися на них. На цілому світі не знайшлося жодного лицаря з зброєю, заступника нещасних. Тоді я зрозуміла, що не всьому треба вірити. Насправді — все навпаки: недобре і потворне перемагає, а все, що піднімається проти нього, приречене на загибель. Можливо, в майбутньому буде інакше, — я не знаю. Коли до мене залицяються військові, мені дивитися на них не хочеться; вони гарні й розумні, а ввесь час у мене думка крутиться: от, наприклад, знов буде голод або якесь подібне лихо, і вони знов байдуже минатимуть мертвих жінок, матерів і сестер, що валяються на бруку. Мені недобре жити, я все втратила, в що вірила і чого бажала; щодня чую: скрізь кленуть одні одних, дражняться між собою, і я дуже злюся, хоч мені й не хочеться цього. Я з усіма сварюся, сама стаю зла, як відьма, а думала, що буду добра, добра…
Ніна закрила обличчя долонями і залилася плачем.
Антон Никандрович зірвався з місця, безпорадно підкинув руками, а потім підійшов у куток до «тихоні» і почав гладити, голубити її голівку, як своїй дитині, і заспокоювати. І дівчата кинулися до неї — обнімають її і умовляють, кажуть, що вона даремно журить себе, кращої, ніж вона, у них немає.
— Відійдіть від мене! — з великим відчаєм сказала Ніна, опустивши безсилі руки від обличчя. — Нехай я наплачу ся, щоб усе забути.
І вона ще дужче залилася гіркими, в якійсь повній безпорадності. Раптом опанувала себе — перестала плакати; витерла хусточкою обличчя і суворо заявила:
— Нічого не було, прошу вас!.. Розмовляйте про що–небудь!
Усі мовчать. Валентина вертає мову до попередньої теми:
— Поки є людське серце з кров’ю, краса не може пропасти, — збережеться при всіх обставинах.
— При всіх? Наприклад, повести пейзажиста в пекло, він малюватиме етюд біля огненної річки, в якій горять грішники; гарна картина вийде! — глузує Ксеня Савур.
— У дійсному пеклі так і буде!
— Але як можна милуватися на гарний вогонь, коли знаєш, що в ньому люди мучаться?
— Мистець намалює людські муки в гарному огні.
— Не мистець, а виродок! — з огидою скрикнула Ксеня.
— Чому? Він зображує, що бачить. Стільки разів показано в мистецтві смерть серед прекрасної природи.
— Все одно, це протиприродне: показувати смертну муку ближнього і при тому діставати естетичну насолоду. Смакувати — ах, яке гарне це, ах, яке гарне те!.. Страшно подумати.
— Ксеню, хоч люди й мучаться, але світ не стає від того потворний. Красу не можна знищити!
— Ніночко, — звертається Тамара до «тихоні», — от бачиш, рано ще журитися: Валентина доведе…
— Не жартуйте, Валентина знає, що говорить, — втрутився в розмову Антон Никандрович. А Валентина заповзялася:
— І доведу! Доки б’ється хоч одне серце, доки зеленіє хоч один листочок — не пропаде відчуття прекрасного. Я можу навести приклад: сьогодні тато’ розповів під час обіду…
— Твій тато дуже гарний адвокат, але він наполовину письменник, і в його оповіданнях уява переміщує факти.
— Не завжди. Здебільшого тато передає факти точно, як юрист. Коли взнає про них від іншого, тоді розповідає, що чув.
— Ксеню, не треба сперечатися! Нехай починає, — просить «тихоня» з куточка.
Зовсім несподівано Валентина признається:
— Мама, так само, як Ксеня, сказала татові: це неможливо, щоб люди доходили до такого жаху. А я вірю.
— Добре, Валентино, розповідай! — приспішує Тамара.
— Але я прошу, щоб цього нікому більше не передавали. Тато попередив: це — секретна справа; він узнав про неї від слідчого, з яким приятелює. Слідчий казав: «Мені нагорить, коли довідаються, що я вам розповів».
— Що ти, Валентино! — досадує Тамара. — Хто ж би став розносити?
Валентина взяла з гаманочки кучеряво списані аркуші і почала читати:
— «За річкою, приблизно за півкілометра від берега, хтось підпалив дрова, — там були вербові пеньки, викорчувані торік, і рівно наложений зверху хмиз. Дрова заготували собі пастухи, що мали неподалеку сарай: чотири обмазані глиною стіни з солом’яним дахом. В одному кутку пастухи зробили собі житло, що освітлювалося від квадратового віконця на одну шибку. Як ішов дощ, вони заганяли скот під дах і самі ховалися в напівтемному, відгородженому комишовими кулями кутку. Дрова для земляної печі, викопаної недалеко від порога, завжди мали під рукою.
Одного дня, коли пастухи були з худобою біля берега, дрова почали горіти. Підбігши до них, пастухи побачили, що пеньки горять з одного лише боку, звідки вітер; зате сухий хмиз геть–чисто ввесь зайнявся. Стали розтягати купу за обрубане коріння і гасити вогонь. Що ж виявилося? — там лежав обвуглений труп. Він так обгорів, що пізнати, хто то, було неможливо. Знайшли почорнілий годинник, і коли відкрили його, то прочитали напис, вирізаний на кришечці: «Скульпторові Ф. Дзюбі — за ударну роботу. Клюб залізничників». Годинник пастухи віднесли в міліцію і розповіли про труп. Того ж дня міліціонери прибули до місця події, склали протокол; позаписували адреси пастухів, а труп забрали на підводу і поїхали. Почалося слідство, в результаті якого вияснили, що Дзюба того ж таки дня пропав з дому. По залізних пряжках, ґудзиках та ключикові, знайдених у попелі, дружина Дзюби потвердила, що невідомий, який загинув під час пожежі, — це її чоловік Федір. Звістку про смерть його вона, здається, прийняла спокійно. На запитання, чи відомо їй що–небудь про обставини, якими можна було б пояснити смерть її чоловіка, вона сказала: «Я нічого не знаю». А на домагання слідчого назвала трьох знайомих покійного, причому одного з них, Зеленогородського, характеризувала, як найближчого чоловікового приятеля, і додала, що цей приятель був їй особливо несимпатичний. Зеленогородського арештували, а останніх знайомих, після короткого допиту, відпустили додому. Невідомо чому, справою зацікавилась одна установа, яка й перебрала її собі до рук. Через декілька днів дружину Дзюби також арештували, чотирирічну доньку, Світланочку, взяла одна стара родичка — вона її доглядала і раніше: приходила вранці, коли Дзюба з жінкою відпроваджувався на службу, і покидала дім аж пізно ввечорі, як господиня верталася з ресторану, де вона, після служби в музичній школі, працювала піяністкою при оркестрі.