Несподівано він зайшов до мене і наказав:
— Ходім!
У веранді–робітні, коли Дзюба відгорнув полотняну завісу, перед моїми очима станула біла, як лелія, мармурова постать. Вона станула на камені, що на березі моря: знизу хвилі, тонко і прегарно вирізьблені, розбиваються об нього. Здається, в самій постаті не було нічого особливого: дівчина, саме в той час, коли перестала бути підлітком. Скільки в ній сором’язливої грації, сполученої з рішучістю в порухах. Вона одягнена в плаття, — якщо дивитися на згорточки, то воно з найтоншого льону і воно численними ритмічними лініями відвівається під поривами вітру з моря. Ті ритмічні лінії–згорточки неможливо встежити, і немає бажання це робити, бо вони сприймаються, одна група по одній, так, наче вони злагоджені згідно з музичним принципом. І що особливо полонить уяву — це обриси фігури, облитої вітром з моря: обриси сміливі, пружні, як струна на лукові, і такого досконального проведення та краси, що саме зорове приймання їх пробуджує радість.
Голова дівчини, так закосичена, як на Полтавщині в старовину, справляє враження, що з’явилась сама душа нашого милого села: чеснотливого і привітного, тисячолітнього села; вийшла до моря стрічати когось довгожданого, хто порятує, вийшла і, побачивши його, простягає вінок. Вся тема розрішена в одній постаті: звідти, де сталося лихо, прибігла безневинна до морського берега, стала на камені в час, коли сходить сонце, — а що сходить воно, видно з того, як дивляться очі, легесенько примружені. В цей час наближається до берега корабель переможця над фльотою зла: переможця напевно, бо досить поглянути, як розбиваються хвилі об камінь, щоб переконатися, який той корабель і що він близько. Вітер віє: такий вітер, який напинає вітрила тільки на кораблі переможця. Вінок, що простягає дівчина, сплетено з узорного дубового листя. У всьому міра і гармонія; у всьому краса і ясність; від першого ж враження виникає думка: ось довгожданий взірець досконалосте, прагнення до якого і жадоба — хоч раз за життя на нього глянути, завжди криються в серці і, задоволені хоч раз за життя, перетворюються в радість, що її не можна висловити. Я скрикнув, як одержимий:
— Це — прекрасно! Чи знаєш ти, що це взірець, — знаєш чи ні?
Я вигукнув останні слова так, ніби він стояв винний в чомусь передо мною. А він тільки неуважно поглянув мені в очі.
— Я не зовсім так думаю, — сказав він тихо. Раптом трохи підвищив голос. — Мені здавалося, що я маю і здійснюю право: ствердити свій образ світу, всупереч силі, що протиставляється; і здавалося, що я працюю під охороною сил, а яких — не знаю.
Дзюба говорив спокійно, мовби він зовсім байдужий до свого твору. Коли ми вийшли на вулицю, я спитався:
— Як тепер з Антоніною?
— Переконав її, що моя майстерня в парку — це один з дозірних пунктів для військ, які охоронюють побережжя від диверсантів, що я не контрреволюціонер, а навпаки — служу при погранотряді, як вартовий пункту.
— Хоч би порадився зо мною — перше ніж говорити їй нісенітницю. Як виявиться…
— Не думаю; якщо й виявиться, буде пізно, себто, я хочу сказати: мій твір виконає своє призначення. Мені снилося, ніби я п’ю чай; насипаю цукор у склянку, хоч і знаю, що він — нечистий. Прокинувшись, я згадав, як недавно розсипав цукор у робітні і збирав його разом з порошинками; думав, чи висипати геть?.. Ат! скільки того пороху, — перетравиться. Отже: сиджу і п’ю чай, і знаю, що цукор у склянці з домішкою, але не турбуюся про це, і настрій у мене веселий. Раптом відчуваю в’язкість у роті; беру щось на пальці від губ і бачу — згустіла рідина сіруватого кольору тягнеться тоненькою смужкою. Вдарила, як блискавиця, думка: це ж гіпс! Насипав гіпсового порошку в чай і п’ю, і тому повинен зараз померти в муках. Подібний випадок в дійсності був; я знаю з газети: десь одна бабуся пішла з рецептом в аптеку, а фармацевт дав їй замість ліку — гіпс. Бабуся випила, і в шлунку створився камінь. Вона сконала в страшенній муці. Коли фармацевт узнав, що з його вини трапилося нещастя, — він застрелився. Дивлюсь я на сіру смужку, а тривога проймає всю мою істоту. Встаю і йду, а темний та меткий дух з невиразною зовнішністю, так само, як собака, біжить поруч, підскакує, кусає мене за вказівний палець на правій руці, але болю не чути, — тільки в свідомості відзначилося, що дух кусає. Я спішу, бо треба негайно зробити операцію: хай хірург розрізує шлунок і виймає камінь. Стурбованість моя така велика, що я прокидаюся.
— Федоре, негайно — в гори! Ходитимем на етюди, відпочинем…
Він заперечливо похитав головою. Помовчав і попрощався. Про його смерть я довідався під час допиту.
На допиті Антоніна трималася дивно. Відривчасто говорила окремі слова. Очевидячки, розв’язка всієї історії з її партійністю і погрозами чоловікові була для неї страшенно несподівана. Розбиття родини, смерть чоловіка, арешт — усіх цих подій вона, здається, ніяк не могла усвідомити. Одного разу на допиті вона закричала, що Кальник жахливо обдурив її і занапастив її сім’ю. Невідомо, куди потім Антоніну спровадили. Підвівши під якийсь параграф, Зеленогородського засудили на шість років.
Робітня Дзюби довгий час стояла, як казали, «опечатаною», аж поки одного дня підлетіло авто і важний начальник з установи зламав печатку, відімкнув замок і всунувся набряклою червоною фізіономією в мармур. Довго стояв перед постаттю з вінком; тільки після запитання шофера: «Може, поїдемо?» — відірвав очі від неї і тяжко погупав геть. В скорому часі ціла бригада з надзвичайною обережністю перенесла статую на вантажну автомашину.
Опинилась постать в коридорі установи. А звідти її перетранспортовано в крайком партії, і ось при яких обставинах. Начальник установи подзвонив першому секретареві, щоб приїхав і глянув на цікаву річ. Обидва вельможі, виконуючи «височайший» наказ, намагалися жити мирно після того, як два їхні попередники на смерть погризлися. Начальник установи Каштан і секретар крайкому Куцурубов при кожній нагоді один одному робили приємність, хоч з найбільшою радістю штовхнули б один одного в прірву.
Блиснувши поглядом на мармур, біляво–сивастий, з темними очима в широчезних райдужних кругах, Куцурубов ревнув:
— Смотри! Відпаяв чортів син на великий палець з присипкою! Будь другом, дай мені цю штуковину!
— А хіба думаєш, я скупий і пожалію хорошої речі для друга? Глянь — цимес…
Кашкін собі пучку цмокнув.
На його всевладний жест підскочили заременовані служаки, витяглися в струнку, і через секунду почалась біганина, а в дворі загуркотів мотор.
Перевезена в крайком, мармурова фігура стала в напівтемній кімнаті, недалеко від кабінету секретаря, між горами пропагандивної літератури. Ключ від дверей завжди мав при собі сам товариш Куцурубов. Пізно вночі, натомлений засіданнями і тисячами інших справ, Куцурубов увіходив у кімнату і замикав за собою двері. Сідав на табуреті і довго–довго дивився на статую.
Вона пробуджувала в його душі дитячі спогади. Йому здавалося, що статуя навдивовижу схожа на його двоюрідну сестру Олену, чарівної вроди дівчину. Він пам’ятає її, хоч був ще малим, коли вона померла. Була вона тиха, лагідна, сором’язлива і надзвичайно гарна. Куцурубов пригадує, як він, в той час ще без додатку «ов» до прізвища, приходив у гості до дядька, материного рідного брата. Родичі раділи йому, давали теплого свіжого молока і чорного хліба. Клали ввечорі спати — з тихими добрими словами. За ввесь день він не чув жодного слова, сказаного спересердя. Лежачи на ослоні на кожушку, він довго не міг заплющити очі: все дивився на старовинний сволок, прикрашений різьбою і хрестами, наведеними від свічок. У хаті розливалося м’ягке світло від лямпадки, що висіла перед іконами. А в сінях ритмічно обзивалися цвіркуни. І пахло сухим сіном. І видно було, як мерехтять жовто–золоті та ясно–голубі зірки. Непомітно він засипав. Цілий світ, неповоротно втрачений, нагадувала Куцурубову мармурова постать. Здавалося: вертається добрий, милий світ, який він сам, проти своєї волі, проти свого бажання, руйнує власними руками. Йому ставало смертельно сумно. Він ішов у свій кабінет і добував з шафи пляшку вина, відразу випивав її всю і схилявся на стіл, закривши голову рукавами свого жовто–зеленого френча.