— Ого! — виривається в джентльмена з горлянки.
— Що значить: «ого»? — питає Антон Никандрович.
— Нічого. Нічого. Я просто так… себто, що так далеко спроваджують.
— А ви думали як? В Сибір, чорт би його забрав! Підождіть, на чому ми з вами зупинилися?..
— На новому порядку на землі.
Антон Никандрович тяжко зітхає:
— Ну, я й наговорив! Але що ж тут неможливого? Творець міг рішити: «Вам хочеться влади? — будь ласка! Хочеться, щоб я в темниці був?! — Іду!» От і сталося. Тільки ж злодії чують, що нема їм щастя, що ґрунт під ногами горить. А Бог і в темниці, в кайданах — Бог, і всім володіє… Більш того — він просто навів привид на чортівську силу, яка, отямившись, побачила: безсильна вона, як крот проти орла — проти сил небесних. Тоді сатана заскреготів зубами над червоним огнем. Жахливий урок для всіх сил зла: поза планетою і тут, де все, про що я казав, — на жаль, можна в натуральній величині спостерігати…
— Де спостерігати? — підкинувся крилами джентльмен.
— Мені треба додому… до… дому, — з відчайною рішучістю мотає головою Антон Никандрович.
Джентльмен провожає його і розтає в повітрі, між одвірками вхідних дверей.
Доплентався до скверика Антон Никандрович, намацав чавунну колонку і крутить коліщатко. Підставляє голову під холодну воду, а вона стікає йому на обличчя, так, ніби то ридає, нахилившись над землею, старий великий дощ. Випростовується Антон Никандрович, видавлює долонями воду з чуба і витирає обличчя хусткою. Простує далі, з проясненими думками. «Отак розв’язати язик! Дурень, шпакуватий дурень! Таки попався. Скільки разів повторяв собі: мовчи! Стримуйся! Після кожного необережного слова заклинався, що буду, як камінний стовп, і ось на тобі…»
Старому було досадно, аж у грудях пекло, мов змія вгніздилась на душі. Хотілося чудом вернути сказані слова.
Оглянувся, як завжди. Помітив фігуру: то мовби його власна тінь, відокремлена від нього, сунулась попід цегляною стіною.
Довелося звернути наліво: чкурнути поза згір’ям; обійти квартальчик, жалюгідний, ніби дровиною потрощений; а тоді канавою — до свого будинку. Тінь застряла десь на поворотах.
Світити в кімнаті Антон Никандрович побоявся. Могла б зауважити нечиста сила. Довго совиним поглядом дивився в вікно. Потемну й спати ліг — як був, так і ліг, укрившись пальтом. Коли почала з’являтися плівка сну, створена фантазійною пам’яттю серця, — щось вернуло до звичайної свідомости: то був ритмічний гуркіт автомобільного мотора… Недалеко, зовсім недалеко! Стих мотор. Ясно, що машина спинилась коло парадних дверей. Навколо серця Антона Никандровича в льодовому холоді заклубочилась отруйна неміч. «"Чорний ворон", — майнуло в думці, — я пропав! Зараз заберуть». Скрапаготь секунди, мов пекуча огненна роса з дерева жаху. А нічого нема. Тільки ніч — без життя і жалю. Загуркотів мотор, і чути: машина шаруднула в чорну далечину. Болюча тягота відразу зсунулася з грудей Антона Никандровича. Зітхнув. Повеселішав. Навіть лямпу засвітив і метнувся серед кімнатного дріб’язку радий, як перепел у просі. Перепускає шорстку бороду крізь пальці. Збирається з думкою — щось писати… «Ми неуважні до життя. Одна мить непомітно зміняється другою; ми сліпі, проходимо проз неї, а в ній захована радість: соки творчосте піняться в ній, папороть під Івана Купала жаріє над нею. Предки були зрячі — бачили скарб. З якою передбачливістю насаджували вишневі садки та тополі, розгосподарьовувалися на ґрунтах, що належатимуть дітям, внукам, правнукам, праправнукам. Мить і вічність сполучалися в уяві нашого сільського мудреця–гречкосія, філософа з істи–ком, всесвітнього громадянина і корінного самостійника, гуманіста в вибійчаних штанах, тисячолітнього чорноземника, християнина з залізними мозолями, патріота з голубиним серцем і дамаською шаблею в правиці, сокиряного бунтаря проти неправди і неволі… Годі, а то я почну складати вірші», — посміхається Антон Никандрович, розв’язуючи краватку.
Знову гуркіт: Антон Никандрович поблід: «Ось вона — погибель моя!» Затупотіли ковані чоботи по сходах і кудись завернули. Антон Никандрович стоїть, ніби на підніжці Голготи, приготований до розп’яття. Падають секунди, тяжкі, пекучі, як незастиглі небесні тіла. На сходах забряжчали підкови. Двері грюкнули, і машина від’їхала.
Декілька разів прокидався Антон Никандрович від випадкового шуму на вулиці. Він зрозумів, що сьогодні — рано: на нього завтра черга. Треба шукати сховища, треба обернутися в звіра, що від зграї собак ховається в зелених нетрах.
ЧИ ДЕРЕВА МАЮТЬ ДУШУ?
За річкою, вздовж залізниці — тополі, мов зелений гребінець… однакові на зріст, на рівному віддаленні сестра від сестри, вклоняються під вітром. Видно за тополями гори, — аж дивно! — подібні до пилки з синього кришталю, такого синього, що очі випиває. До її нерівних велетенських зубів торкаються хмари, йдучи караванами з моря. Розкішний підгірний степ!.. На двометровому чорноземі соковита зелень буяє, струнно спинається, як навіжена — рветься в височину. Можливо, за мільйони літ жизняна сила з надрів, почавши від огненного ядра всередині планети і до самісінької крихкої поверхні, напружилась і прорвалась до сонця. Аж дзвенить вона в кожному стебельці й листочку, аж кипить вона зеленим потопом, празникує в квітчастому вбранні всюди в просторі, куди зір сягає. Приходить до неї неспокійний вітер, приносить дві чаші: одну з морською вогкістю, а другу з смолистим духом лісу, що на горах; проливає чаші, — зміщуються потоки з них — наповнюють небо. Гладить вітер голубою долонею голівоньку кожній квітці, а крізь хмари падають пасма біло–золотого проміння, гріють кожній квітці пелюстки рожеві. Переливається і говорить зелена стихія на всій підгірній рівнині; минає саклі в аулах, мінарети з півмісяцями; перехлюпує через дамбу, таку широку, що на звуженій вершині її свобідно розминаються мажари з слоноподібними волами; виходить під вербички, похилені, покручені, покалічені під ударами бур, і спиняється, як кінь, диба ставши, вдивляється в бурхотливу руду каламутну воду, що широчезна летить посередині між плавнями та кручами. Спішить забрати зеленаві допливи з гір. Забризкує піщаний берег з півдня, розкришує глинистий з півночі. Тупотить по земних грудях, як вершник, що вихопив красуню з незнаного племени й тікає з нею до моря, — виблискує соняшним огнем на панцері.
Ясно–червоні метелики з узорами на крильцях, втомившись боротися проти вітру в далекій тремтливій дорозі, добиваються до річки і спочивають на листочках, а тоді наважуються перелітати на цей бік — до околиці міста, обрамленої садами на природних терасах надбережжя.