Антон Никандрович, що таївся біля високого кинджалуватого аєру, побіг щодуху до саркофага і ліг на дні — удає, що він спить. Але чує, що дядько тікає його слідами. Ось він зупиняється коло саркофага.
«Ти сонний чи мертвий?» — питає Антона Никандровича. Старий мовчить; очі в нього заплющені. Але йому видно дядька з голови до ніг, бо на окрайці саркофага горить, ставши на хвіст і задні лапки, жовта ящірка.
Хочеться відповісти, — вуста не рухаються, вся істота скована. З велетенським зусиллям Антон Никандрович прокидається, бачить перед собою замурзану пику і обшарпані плечі.
«…сонний чи мертвий?» — дочуває запитання старий; кліпає очима. Свічка, поставлена на камінному краю, горить і легенько віється.
— Був на конференції; я — живий.
— Бачу, старий псих! Покажи колеса!
Антон Никандрович зрозумів, що його черевики в небезпеці, але послухався: вибрався до камінного причілка, сів. підтягнув ноги на огляд обшарпанця.
— Плювать я хотів на твої дірки! — розлютувався босовило — Не може путніх копит справити. Заліз джімілятник у чужу малину…
— Пробачте, що це — «джімілятник»?
— З місяця звалився? — підняв брови злодій. — Ти хто такий?
— Я? Людина…
— Ех, борода! Хіба тепер є люди? Гадюки. Обшарпанець поклав свій клунок біля свічки і взяв книжку: полистав, свиснув:
— Мабуть, борода, з політичних? М–м… я думав, джімілятник: фасад такий.
— Поясніть, будь ласка…
— Джімілятник — хто з дамських торбинок, тово!.. — робить обшарпанець віртуозний жест рукою. — Що тут написано?
— Філософська книжка: як треба жити.
— Інтересний ти чоловічок, як бачу. Служиш?
— Мучусь, — сказав Антон Никандрович.
Обшарпанець по–дружньому вдарив по плечу:
— Не журись, борода! Видать, ти — не собача душа.
Я з такими мирюсь. Чортові лягаші, — бубонить він закочуючи рукав і мацаючи свіжу рану коло ліктя.
Антон Никандрович зацмокав, захитав головою, завозився коло саквояжа, виймаючи йод і рушник.
— Негайно ж перев’язати, — настоює він; відриває смужку, від рушника. — Держіть руку рівно!
Обшарпанець стоїть смирно, як в лазареті, а старий обливає рану йодом і ретельно перев’язує.
Без жодного слова, пильно дивиться вуркаган на Антона Никандровича.
— Куриш, отець? — питає, коли перев’язка скінчена.
Старий хитнув головою. Добув свого «Дону» і запропонував новому знайомому. Той скептично обдивився цигарку з усіх боків, — не взяв її в руки. Почастував Антона Никандровича «Нашою маркою». Прикурив від свічки.
— От що, отець: Чик бачить, у тебе серце єсть… будеш другом! Якщо Чик повірив, значить, по гроб жизні. Земля горить, а він тебе не забуде. Спи! Я примощусь недалеко.
НАЙБІЛЬША НОВИНА
Ранок заграв на сто тисяч золотих сопілок. Буцім кликав покійників з могильного сну.
Антон Никандрович підвівся, виліз на камінну долівку, примруживсь на вікно, з якого била чотирикутним струменем небесна світлота. Чути, ворон: кря! кря! — обзивається з–над цвинтаря. Чик поворушився під стіною на хмизі і траві.
— Як спав, отець? — спитав, глянув волоцюга, добродушний і сумирний.
— Спав, як мертвий, хай сусіди не гніваються.
— Держись Чика, вірно кажу, отець, — не пропадеш: крізь труби пройдеш. І тримай язик за зубами.
Чолов’яга потягнувся, позіхнув. Почухався.
— Гасають лягаші. Я в них з–під носа вискочив. Хороший день сьогодні. Покажи ножик — десь я бачив його. Де взяв цяцьку? — крикнув Чик.
— Тут, в одного хлопця.
— Як його звуть: Дельфін?
— Олександер Астряб.
— Про нього й кажу, хто він тобі?
— Мій студент і добрий приятель.
— Ага, приятель…
Гірко посміхнувся Чик; віддав кинджалик старому.
— Був і мій приятель — чорна кішка проскочила, дружбу хвостом перекинула. Був я дурень, був і він дурень.
— Як вас звуть?.. якщо можна знати.
— Кум з кумою випивав, Гаврилом назвав. По прозвищу — Чик.
— По батькові?
— Нема по батькові; по матері часто звуть, сам знаєш як.
— Гавриле, миритись треба.
— Гітлер воює, чого я буду миритись?
— То Гітлер, а то ви. Миритись треба, — по совісті кажу.
— Ех, отець, не руш совісти!.. Не знаєш, видать, яка то штука: в ухо гримить. Чик нап’ється, хоч ріж, хоч миром маж, а совість дитячим дзвоником перед очима: дзінь–дзінь… примовляє: піди і скажи: «Я — скотина!», от що значить совість. Я б пішов признатися, сам би поліз на перекладину, так що ж?.. Кругом сволота. От, приміром, «ісправительно–трудовий лагер»… хороший «ісправительний»! ти дрова в льодовому киселі тягаєш, а над тобою зараза з гвинтовкою, в червоному картузі, грішніший, ніж сатана. Вистріляє сто душ і зверху матом обложить. Сповідайся в нього! Він, гадина, бродить по коліна в невинній крові. Ні–і–і, підожду; я проти них, як бджола на гречці. Дали б мені гадів повзучих, я б з них людей зробив.
— Треба з Олександром миритись!
— Заладив старий: миритись, миритись. А я хіба камінь? Чую. Він злий на мене, я злий на нього.
— Ви не поганий чоловік, товаришу Гавриле, але вас дуже кривдою розізлили.
— Може, й правда. Кажу: може б, я бджолою в вулик літав, так що ж… Я працював ударно, а гармошка в череві ревіла. Плюнув і дьорнув у малину. Як жрать хотілось, в крайностях грішив мокрим ділом.
— Це страшний гріх, Гавриле.
— І ти, борода, завів катеринку, як Дельфін. Ми з–за цього горщик розбили.
— Ходімте нагору, Гавриле, я вже насидівся тут.
— Мені вдень не можна. Хіба до відтулини.
Стали вони при віконці. Трава яскраво зеленіє, мов огняна.
— Ми з вами живі серед мертвих і мертві серед живих, — понуро говорить Антон Никандрович. — Стоїмо на самій межі; куди ж нам іти: до тих, чи до тих?
— Для таких, як ти, отець, колись монастирі стояли. В будень капусту сажай, в празник свічечку в руки — до образу Миколая, Мирлікійського чудотворця, молись.
Ми з вами живі серед мертвих і мертві серед живих, — понуро говорить Антон Никандрович.
А тепер?.. Трах по монастирському кумполу, і «ваших нєт». Тоска собача! Якби був монастирчик, постукав би в келію, до угодника: одчини! поговори, бо тут грішник окаянний. Старик, сива борода, виходить: «Мабуть, синку, душа болить?» — «Болить, місця на землі нема…» — «Чого накоїв, синку?» — тоді падає Чик на коліно, душу викладає на долоню. Праведник слухає і говорить: «Великі согрішіння твої, синку, але Бог милосердний: молись о прощенні, — я читатиму, за мною повторюй!» Помолиться Чик і попроїдається. Подумає–подумає, плюне на грязну жизнь. Попроситься воду возити для праведників; хліб буде, борщ буде; — чого ще треба?
Чик одушевлений. Навіть замріяний. Зіниці в нього мають колір зеленкувато–брунатних кружлячків з рогового гребінця, Ґудзикуваті зіниці повільно рухаються — так буває в людей з холодною кров’ю.
— Бідний ви чоловік, Гавриле! Приходьте до мене — ось я напишу адресу, — сказав Антон Никандрович, водячи олівцем по бльокнотному аркушикові. Візьміть! Поговоримо. Я помирю вас.
— Ладно, ладно!
Виглянув Чик, чи нема кого поблизу, і поміг Антонові Никандровичу вибратися на білий світ. Старий обтрусився І попростував доріжкою, поміж вогкими деревами, що грілися в сіянні густому, як охра, коли нею розмальовують печі в селі. Пташка, сидячи на високому карнизі багряного собору, проти сонця, надимала горлечко і на весь світ тоненько цвірчала.
Несподівано Антона Никандровича перестрінув Олександер. Він був блідий і задиханий.
— Війна! — скрикнув він. — Вдосвіта німецька армія перейшла кордон від Балтійського до Чорного моря. Бомбардують українські міста.
— О–о–о… — тільки й міг вимовити Антон Никандрович. Він аж занімів, знав добре, що це буде: солдатня з артилерією й шибеницями, підпалені села, біженці — мільйонами, руїни, голод і страждання, для якого слів нема. Страшний зміст короткого слова «війна» розгорнувся в такому несамовитому нещасті в уяві Антона Никандровича, що хотілося закрити обличчя обома долонями, як древні гебреї під високою єрусалимською стіною.
РІШЕННЯ
Антон Никандрович знав, що його праця про Печерський Патерик не побачить світу. Повторював про себе: «Я не хочу писати того, що вимагають; а видавництва не хотять друкувати того, що я пишу».