Відтоді природа почала перемагати їх: поволі, але певно. Їм довелося віддавати назад своє поле грядку по грядці. Я не буду змальовувати їхнього відступу, хоч знаю про нього чи не краще, як про їхній переможний похід, — та й на ту пору такий наслідок був Цілком природний. Невдача зломила їх, принаймні Мунка; може, в тій праці він більше втрачав, ніж його дружина, в кожному разі, він почав прикладатися до чарки, Часом він опановував себе й накидався на роботу, не шкодуючи сили. Але таке траплялося дедалі рідше.
Від того року, як Мунк занехаяв останню грядку перед хатою і відмовився від усього, він перестав бути людиною. Він відступав разом зі своєю землею і з поважного, повного надій трудівника зробився ледарем. Усього Мунки прожили там двадцять п’ять років; щоб знову стати пустищем, землі треба було стільки ж часу, скільки вони витратили, щоб зробити з пустища поле, так запекло вони воювали одне з одним. Котитися з гори з усіх поглядів було найважче.
II
Трохи далі за великим лугом, де я пас весною худобу, поки відчиняли містечковий вигін, стояла довга, понура споруда з голими вікнами й багатьма димарями. То був притулок для вбогих. Він здавався ще мізернішим через те, що стояв далеко від будь-якого житла, наче закинутий у кам’янисту пустку.
Там Мунк з родиною мешкав за часів мого дитинства. Син його Петер був уже великий і пішов десь наймитувати, але вони мали ще одного хлопця — «виродка», як прозивав його батько, бувши п’яний. Мати відсилала його з дому, і він щодня прибігав на пасовисько й допомагав мені завертати худобу, а я за те ділився з ним своїм сніданком. Пляшку з молоком він відносив додому матері, а в холодну, сльотливу погоду повертав мені її повну гарячої смачної кави.
Звався він Ларсом — одинадцятипалим Ларсом, бо на лівій руці мав шість пальців. Пізніше наука начебто й справді довела, що зайві пальці — ознака виродження; але тоді ми просто-простісінько гадали, що зайвим пальцем Ларса позначено, аби люди остерігалися його. Бо він таки був нечистий на руку і клав під свої вчинки певну моральну основу: ніколи не принижувався до жебрів і вважав, що соромно голодувати такому моторному хлопцеві, поки на світі є ще вдосталь їжі.
Взагалі ж Ларс був хто завгодно, тільки не виродок. Він був загартований хлопець і боронився від тяжких умов життя дужими кулаками. Мати ходила ним тоді, як усе господарство їхнє завалилося, тож перші удари він дістав, ще не з’явившись на світ. Він витримав їх, а як тільки навчився лазити, виробив свої власні правила поведінки. Малим він завше намагався зникати, коли в фарватері показувався батько; але на той час, як я з ним спізнався, у нього вистачало вже відваги не тікати й перебирати на себе штурхани, призначені матері. Він часто ходив із синцями від батькових важких, як оливо, кулаків.
Ларс був дужий, і не тільки фізично: навколишнє свавілля допомогло йому розвинути в собі своєрідне непохитне почуття справедливості. Він часто роздавав дерев’яним шкарбаном копняки, але завше за діло. Сам себе годуючи якимись злиденними крихтами, Ларс виріс здоровим хлопцем, дарма що мав здитинілу матір і п’яницю батька; я вбачаю в цьому доказ невичерпної ласки життя.
Матір він захищав просто тому, що вона була квола, а взагалі не вельми шанував її. На той час вона зовсім пустилася берега, наважилась до ласощів і завше смоктала щось солодке. Мабуть, то були останні жалюгідні спроби підсолодити своє життя. Злидарі дивляться на речі не історично, а обмежуються тим, що знаходять причину людським вадам: мовляв, надто припекло когось життя. Але вони також щедрі на поблажливість: треба миритися з тим, що є, і втішати себе, що могло бути ще гірше.
Мункове минуле знали тільки селяни, що мешкали недалеко пустища, а в містечку всі вважали його за гіркого п’яницю, дужого ледаря, що тільки любить вихвалятися, полишивши громаді дбати про свою родину й про себе самого. Люди з містечка ніколи не навідувались на вересове пустище, але ми, хлопчаки, бували там і, лазячи поміж круч, бачили підупалий будинок, що правив тепер захистком пастухам, і вражено дивилися на смуги поля й рівні насипи, які чітко проступали з-під вересу, немов тіло з-під простирадла, однак не знали, що́ все те мало означати. Долина й далі належала Мункові, бо ніхто не здогадався її відібрати, і коли він був не зовсім п’яний, то хвалився нею. Часом, бувало, він зникав з містечка на кілька день: порпався на своєму занедбаному полі, що й досі його вабило. Повертався він звідти завше в піднесенні.