Та батько не слухав його.
— І на якого дідька я впився, свиня така! — нарікав він і товкся головою об мостину. — А то б я скрутив тебе вдвоє, щеня!
— Атож, нахвалятися ви мастак, — глузливо сказав Петер. — Але зараз ви своє дістанете, та ще й з відсотками!
— Так, так, дай йому добре! — озвалася й мати, підходячи ближче. — Хоч і зовсім убий його, я не пошкодую. Чуєш? Це господь бог тобі відплачує! Синок виріс — той, що ти колись ним так тішився! — Вона штовхнула чоловіка ногою.
— Порахуємось іншим разом, — процідив крізь зуби Мунк. — Легко тобі з п’яним воювати. Відкладімо надалі, а як ні, то ти мені не син.
— Ага, хочете відкрутитися від того, що вам належиться?
— Ну що ж, бий, коли хочеш, я не боронитимусь. Я піду помірятися з тобою силою, куди ти скажеш, тільки не тепер. І надав мені нечистий пришелепатися сюди і змарнувати всю свою міць! — Він у розпачі товкся далі головою.
Петер хвилину повагався, тоді відпустив батька й підвівся.
— Гаразд, нехай уже, але не забудьте, що прочуханка за мною. — Він глузливо засміявся й підтягнув штани.
Батько трохи постояв, удаючи, немов збирається напасти на сина, тоді рвучко обернувся й пішов спати.
Цілий тиждень по тому ми з Ларсом хвилювалися: знали, що буде бійка, і боялися прогавити її. Ми не були сентиментальні і з цілого серця бажали старому доброї прочуханки, проте не мали певності, що він її дістане, бо хоч як Мунк розтринькував свою силу, а й досі ще був дужий. І він готувався до змагання, наче йшлося про його життя, — навіть пити перестав, мовчки вечеряв і зразу йшов спати.
У неділю вранці, коли ми з Ларсом гралися на вигоні, прибігла його мати.
— Він он там! — крикнула вона, показуючи в поле. — Гайда, я догляну худобу. Тільки мерщій, може, Петерові треба буде допомоги!
Ми налягли на ноги, та все одно бійки вже не застали. Коли ми, пробігши з півмилі, звернули з путівця навпростець через поле до хутірського гайка, то зустріли старого Мунка. Він ледве плентав, зігнувшись навпіл, стогнучи й тримаючись рукою за крижі. Ми шаснули за окіп, однак то було зайве, бо старий ішов, як сновида, нічого не чув і не бачив.
Бійка відбулася на галявині в гайку. Трава там була геть витолочена, кущі виламані, верхівки молодих дерев звисали донизу й не могли вже вирівнятися, на них видніла кров. Кругом валялися тріски з розмачулених дрючків, — обидва вживали їх замість зброї.
Петер саме вмивався, коли ми, захекані, влетіли до хати для наймитів.
— Ну що, здибали старого? — спитав він. — Ішов на двох? Я казав, що віднесу його, та він волів сам іти. Ще твердий горішок.
Петер показав нам свої руки й плечі, всі в кривавих саднах; обличчя йому спухло і химерно кривилося, як він пробував усміхнутися, занурюючи його у воду.
— А тепер гайда звідси, бо мені треба йти, — сказав він нам.
— Він піде до Валентинової молодої жінки, — гордо пояснив мені Ларс, коли ми верталися назад.
Обидва ми визнавали, що Петер — хлопець хоч куди.
Невдовзі Ларса забрано з дому: громада прилаштувала його в одного хуторянина аж за вересовим пустищем.
III
Знову ми зустрілися вже бувши челядниками в головному місті острова. На дозвіллі всі челядники збиралися де-небудь розважитися, немов пташки в зграю. Чого тільки ми не робили, зійшовшись, тішились, як могли, чемним товариством, звісно, нас годі було назвати.
Одинадцятипалий Ларс, що вчився на коваля, був у нас за ватажка. Тінь, що затьмарила хлопцеві дитинство, вірно товаришила йому й далі, — всі знали, що він прийшов з притулку для вбогих. Це, звичайно, невелика шана, але він надолужував ваду свого походження особистими якостями і завоював собі загальну повагу й першенство серед хлопців частково завдяки своїм невблаганним, твердим кулакам, а частково тому, що на такі витівки, як він, ніхто більше не міг зважитись. У ньому текла кров стародавніх вождів, він завше був перший.
Улітку нашим збірним пунктом був майдан перед гаванню або пляж коло південних пагорбів, а взимку — театр. Ми, немов щури, набивалися в темну комору, де виступала міська трупа, — під поміст, на горище, всюди. Ми знали кожну дірку в темних льохах, залазили з старих садків у вікна до підвалів і вигулькували нагору через люки й суфлерську будку. Не було жадної вистави, яку б ми не подивилися безкоштовно. Коли часом контроль підсилювали, ми з такої скрути скидалися по два ере й купували один квиток на галерію. Одинадцятипалий Ларс брав той квиток і поважно простував у головні двері в супроводі півсотні заздрісних очей. Він свято присягався відщіпнути запасні двері — і відщіпав попри всі перешкоди. Ні на кого з нас не можна було твердо покластися, проте Ларс мав славу найбільшого шибайголови в нашому товаристві, до того ж людини честі.