— Ось мій тріумф! — знеможено звертається маг до глядачів і витирає з чола піт. — Прошу вас завважити, як то тяжко, навіть коли маєш незвичайну волю, втримати одночасно тридцять медіумів у різному стані гіпнозу.
Раптом він накидається на мене.
— У тебе горить чуб, гаси швидше, хлопче! — гукає він.
І я хапаюся за голову з добре вдаваним страхом. Глядачі регочуть.
— А тепер загорілася куртка! — знову кричить він. — Скидай її!
Але тут він дав маху: ми, челядники, не косили під курткою сорочки, навіть у неділю.
— Не можу скинути! — з серцем буркаю я.
— Агов, прокинься! — реве магнетизер і дме мені в обличчя, аж мене пересмикує з неприємного почуття.
Він підбігає до іншого хлопця і дає йому картоплину:
— На яблуко, їж!
Хлопець зиркає на сиру картоплину і врешті каже:
— Не буду їсти з лушпиною.
— Ага, ти, бачу, панського роду! — мовить штукар і простягає йому ножика.
Глядачі регочуть і дивуються: хлопець-бо справді нешлюбний син якогось копенгагенського пана, що спровадив його в наші краї.
Одинадцятипалого Ларса вибрано на кінцевий номер програми, і він дає себе ще раз загіпнотизувати.
— Тепер можна розпороти його, вийняти кишки і знову зашити, а він навіть не завважить нічого. Тільки за це карають, — каже магнетизер. — Тому обмежимось тим, що встромимо йому в тіло шпильку. Може, хто з шановних городян хоче зробити цю спробу?
Глядачі виштовхують одного поважного добродій Він потішений такою довірою, а все ж вагається.
— Застромляйте, де більше м’яса, хлопець нічогісінько не відчує! — запевняє магнетизер.
Ларсові повіки ледь тремтять, проте обличчя нітрохи не міняється: його стільки бито, що він уже загартований, а як лежатиме тихо, то заробить крону, тимчасом як решта всі з нашого товариства терплять просто задля честі.
Номер чудово вдався — шпилька ввігналася в тіло по саму головку!
Змалювавши кількома словами, які незвичайні дива чекають їх на вечірній виставі, великий чарівник попрощався з глядачами.
Після вистави всі ми, виконавці ролей, зібралися за лаштунками, щоб отримати інструкції на вечір. Магнетизер заявив, що збирається показати ту саму програму.
— Ви все чудово робили, — похвалив він. — А тепер ідіть додому й добре попоїжте, щоб вам не бурчало в животі під час вистави.
Ларс очікував, він хотів одержати свою крону, але знакомитість дуже поспішала.
— Дістанеш увечері, — сказав він і витурив хлопця за двері.
Догнавши нас, Ларс заявив:
— Він шахрай шахраєм! Не розумію, невже вам і далі хочеться йому помагати? Мене він принаймні більше не побачить.
А проте Ларс прийшов увечері, тільки обличчя його не віщувало нічого доброго.
— Ну то як, одержу я свою крону чи ні? — найперше спитав він.
— Потім, хлопче, потім! — відповів магнетизер, нервово перебігаючи з місця на місце.
Вечірня вистава почалася точнісінько так, як і вдень. Ми, хлопчаки, вдруге дістали нагоду побачити, яка безмежна людська дурість та як легко нею можна скористатися, і горіли бажанням ще раз пошити в дурні наших тиранів — міське панство.
Але нічого з того не вийшло: магнетизер допустився величезної помилки, забувши про несплачену крону. Він підійшов до Ларса. Той сидів і дивився на своє кружало з якимось чудним виразом, таким, що не можна було впізнати, чи він загіпнотизований, чи напружено міркує про щось. Коли магнетизер задер йому голову й торкнувся підборіддя, Ларс миттю роззявив рота й висолопив язика, але все те якось зловтішно, міна в нього була яка завгодно, тільки не сонна. Магнетизер спантеличено глянув на нього і з поспіху хотів запхати йому назад язика, та виявилося, що то завдання понад його магічну силу. Він пробував знову й знову, сичав крізь зуби, погрожуючи Ларсові, почервонів з люті, та все дарма, Ларс так само сидів і показував глядачам язика, а обличчя його дедалі розпливалося в зухвалій посмішці.
Глядачі реготали й перемовлялися, годі й думати було звернути їхню увагу на інші дива. Магнетизер спробував урятувати становище коротеньким поясненням: мовляв, часом можна так загіпнотизувати людину, що потім і сам її не збудиш. Пояснення наче скидалося на правду, але що було, те було: хлопець і далі сидів з безглуздою міною, а ми всі, забувши, що нас загіпнотизовано, дивились на нього й також сміялися.