— Тепер мова наша й наших батьків для бандерівців стала ворогом номер один. Ми ж не змушуємо їх розмовляти російською, нашою мовою, тож чому ми не маємо вибору?
— Бо ми з Донбасу. Доки Донбас мовчки гнув спину, доти було все добре, а як подав голос, одразу став поганий.
Мама дістає з кишені сарафана інший пакетик, щось відмічає на папірці олівцем і знову схиляється над грядкою.
— Так уже склалось історично, що російська мова стала нашою рідною, — каже вона. — Я добре знаю українську, але в такому віці змусити мене розмовляти українською просто абсурдно. Якщо навіть я почну нею говорити, то все одно мислити буду російською. Ось тобі й свобода!
— Мамо, яка свобода? Ми завжди були рабами олігархів і гарували мовчки в той час, як країну грабували ті, хто нагорі. Зміни були потрібні негайно, але не таким способом, як на Майдані.
— Знаєш, Женю, скільки людей розповідали про те, що бували на Західній Україні і, коли зверталися до людей у магазині чи деінде, їх не обслуговували лише за те, що зверталися російською. Це обурливо й принизливо. Хіба мало людей звідти приїздили на Донбас до знайомих чи родичів? Звичайно, що тут їх за мову називали бандерівцями, але це ж не зі зла, по-доброму, і ніхто ніколи не відвертався від них. Чому й звідки в них така ненависть до російськомовних?
— І одружувалися наші хлопці на їхніх дівчатах, привозили сюди, і ніхто їх не ображав, — сказав я й додав: — Напевно, у нас добріші люди, і нам не важливо, якою мовою людина розмовляє, аби лише не була гівном.
— І що з нами далі буде? — зітхає мама.
Вона випрямляє спину, поправляє на голові хустинку, яка збилася набік, і пильно дивиться на мене, ніби я знаю відповіді на всі запитання.
— Я не знаю, що з нами буде, — кажу їй, — але впевнений, що буде все добре.
— І степи дихатимуть вільно, — задумливо промовляє мама й дивиться кудись угору, де в небі зависла маленька хмаринка, схожа на молодого кучерявого баранчика.
Учора подзвонив Сашко й запросив до ресторану, я погодилася. Мені потрібно було якнайшвидше відірватися від минулого, забути людину, на яку я покладала надії й навіть уявляла своє майбутнє поруч із ним.
«Вечір вихідного дня з другом дитинства? Чому б і ні?» — подумала я.
День провела зі своїми пташенятами: гуляли містом, сходили в дитяче кафе. Наближався вечір, а я все ще не визначилася, що мені вдягнути. Згадалося суто жіноче: «Узимку відкриєш шафу — увесь літній одяг, улітку нема чого вдягати». Так і в мене. Є кілька суконь, які я вдягла, покрутилась у них перед дзеркалом і поклала на своє місце. Ось не можу ходити в сукнях, хоч ти лусни! Штани, джинси — зовсім інше! Дістала блузки, різні кофтинки, приміряла й відчула, що вже краще. Обрала легеньку кофтинку блакитного кольору на ґудзиках. Як завжди, моїм грудям мало місця, і вони виглядають із неї. Нехай і так. Тривалий час у підлітковому віці я ненавиділа свої великі груди і, лише коли стала жінкою, зрозуміла, що вони один із найкрасивіших винаходів матінки-природи. Жінка може бути непривабливої зовнішності, але якщо її грудям бракує місця під одягом, то чоловічі погляди будуть не на обличчі, а в жінки за пазухою. Якщо є кофтина, то потрібна спідниця. Переміряла всі свої п’ять спідниць і закинула їх у шафу. Дістала джинси, натягла на себе й відчула себе людиною. Нехай не дрескод, але зручно.
— Пташенятка, Соля вам почитає на ніч казку, а ви будьте чемні! — даю вказівку дівчаткам, цілую їх по черзі і йду з дому.
Сашко вже чекає на мене біля під’їзду будинку. На ньому модна брендова футболка, джинси, тож добре, що не вдягла вечірню сукню.
— Я замовив нам столик, — сповіщає він, привітавшись.
У приміщенні ресторану затишно, тихо, напівтемрява. На столі переді мною тареля із салатом.
— Мої улюблені морепродукти! — кажу я й із вдячністю поглядаю на друга. — Ще не забув, що мені подобається?
— Я нічого не забув, Елінко, — каже він, і його погляд важко й неохоче відривається від моїх грудей.
П’ємо червоне напівсолодке вино, жуємо салати й згадуємо дитинство.
— Ти мені завжди подобалася, — нагадує він те, що мені й так відомо.
— Знаю, але одружився ти з іншою, — легенько нагадую.
— Ти обрала не мене.
— Погано старався, — жартую я.
Сама в цей час думаю, чи могло скластися по-іншому моє життя, якби я відповіла Сашкові взаємністю. Можливо, він би був гарним чоловіком та батьком наших дітей? І саме зараз чомусь у голові промайнуло запитання: «Який він у ліжку? Пристрасний чи кволий? Холодний чи гарячий?»