«Це вино у всьому винне!» — відганяю такі думки й знаходжу собі виправдання.
— Потанцюємо? — питає він і подає мені руку.
Не пам’ятаю, коли востаннє чоловік запрошував мене на танець. Танцюю з ним під легку оркестровку, відчуваю запах дорогих парфумів, і в голові трохи паморочиться. Якби мама почула мої думки, то сказала б: «Я ж казала, що в тебе чоловіки на першому місці!» Мамо, ти помиляєшся. Я не збираюся спати із Сашком, якщо навіть його близькість зараз мене легенько збуджує. Музика стихає, і ми повертаємося на місця за столиком. Сашко починає розповідати, як йому важко, бо сімейне життя не склалося.
Я слухаю його, намагаюсь удавати, що мені це цікаво, а насправді ж байдуже. Не терплю чоловіків-плаксіїв. Ми ніби помінялися ролями, коли наразі повинна я, як жінка, хлюпати носом, а не він. За годину його ниття мені справді стає нудно. Гадала, що Сашко й справді хоче просто провести вечір із давньою подружкою, а виявилося, що йому потрібна лише жилетка, у яку можна виплакатися.
— Чому ти повернувся в Луганськ? — вставляю своє запитання в його «плач Ярославни».
— Я ж казав: на реабілітацію.
Занадто добре знаю Сашка, тому нутром відчуваю — бреше. Дивлюся йому в очі так пильно, що він не витримує мого погляду, бере фужер із вином, робить ковток.
— А якщо правду?
— Іноді краще не знати правди, — каже він, і тут я засумнівалася, чи то жарт, чи насправді є таке, про що мені краще не знати.
Я не наполягаю на відповіді й пропоную піти додому. Коли порівнялися з будинком, де він мешкає, Сашко зупиняється, притягає мене до себе й намагається поцілувати.
— Облиш! — відштовхую його від себе.
— Чому?! — здивовано питає він. — Ти самотня, я також. Ми дорослі люди, тому…
— Ми лише друзі, — нагадую йому. — Якщо хочеш затягти мене в ліжко на ніч, обламайся, нічого не вийде. Можу розрахуватися з тобою за вечерю грошима.
— Елінко, навіщо ти так? — ображено промовляє він так, що мені стає його шкода.
— Вибач, що так грубо, — м’яко кажу я, щоби згладити свою провину. — Але не роби більше так ніколи. Добре?
— Гаразд. А ти зовсім не змінилася.
— Така вже я є, — усміхаюся Сашкові.
Чмокаю його в щоку, дякую за вечір і поспішаю додому. Вікна нашої з дівчатками кімнати виходять на інший бік, тому я не знаю, чи сплять вони вже.
«Напевно, що так», — думаю я й дістаю ключ від під’їзду.
Повернувшись із дачі, хапаю випраний рушник і вже на ходу до ванної кімнати сповіщаю матері:
— Я сьогодні перший миюся!
— Хто б сумнівався! — усміхнулася вона у відповідь. — Хоча б повечеряти встигнеш?
— Буде видно! — відповідаю, уже зачинивши двері.
Умикаю душ, намащую тіло гелем і швидко змиваю. Треба ще встигнути поголитися, бо сьогодні побачення з Любою. Коли змита піна з обличчя, розмірковую, яку туалетну воду взяти з полички. Я повинен не лише виглядати бездоганно, але й приємно пахнути. Ще не знаю, які запахи подобаються Любі, тож після кількох хвилин вагань хапаю навмання пляшечку з полиці й відчуваю приємний освіжаючий запах.
— Я вже! — крикнув, щоб мати почула на кухні.
— Іди хоча б щось перехопи, — озивається вона.
Звичайно, що перехоплю. Не хочу, щоб на побаченні думав не про свою дівчину, а про те, чи не забурчить у мене в животі в найвідповідальніший момент. У халаті забігаю на кухню, хапаю млинець і засовую його в рот.
— Та встигнеш! — каже мама. — Сядь за стіл, поїж по-людськи.
Корюся. Сідаю, беру виделку й поспіхом вечеряю, запиваю киселем і чмокаю матір у щоку.
— Мені час!
— Біжи вже! — Вона легенько шльопає мене по лопатці.
Надворі почало сіріти. Вітерець, що вдень носився верхівками дерев, десь заснув серед гілля. Стихли пташки, і лише ненажерливі поодинокі голуби все ще шукають їжу. У нас із Любою завтра вихідні, тож маємо багато вільного часу. У нашому розпорядженні ціла ніч під весняними зорями. Я поспішаю до гуртожитку, де вона мешкає, і від хвилювання спирає дихання.
«А якщо не прийде? Що, як передумає?» — чомусь настирливі сумніви штрикають у мозок.
Люба — кругла сирота. Її батько загинув в автомобільній аварії, коли їй було десять років, а мама померла від раку два роки по тому. Дідусів та бабусь у неї не було, тож дівчинка виховувалась у Сєвєродонецькому інтернаті, потім закінчила медучилище, і її направили на роботу до нашого міста. Любі виділили кімнату в гуртожитку. Вона розповідала, що кімнатка невелика, кухня одна на п’ять кімнат, але є свої ванна кімната та санвузол. Вона ніколи не нарікала на долю, не мала звички, як інші дівчата, плакатися, що не вистачає грошей на гарний одяг, косметику чи відпочинок. Люба сприймала життя таким, яким воно в неї є. Якось під час розмови вона сказала: