— У мене є своє життя, і я його люблю. Чому тоді маю заздрити іншим?
Це мені дуже імпонувало, але було дещо, що напружувало. Люба була активним учасником луганського Майдану, погано відзивалася про тітушок та вважала, що ми повинні нарешті відчути, що є українцями. У її розумінні ми зобов’язані вивчити українську мову, почати нею розмовляти й обов’язково мати у своєму гардеробі вишиванку. Про це вона неодноразово заявляла в компанії, і я відчував незручність від того, що не міг погоджуватися з нею. Вона мені настільки подобалася, що я боявся сполохати її зайвим словом. Відколи ми почали зустрічатися, я всіляко намагаюсь обходити такі теми. Навіть не знаю, скільки часу мені вдасться уникати теми патріотизму, на який у нас різні погляди. Вона вважає, що любить свою країну, я також, але вона помиляється у своїх поглядах, і я плекаю надію, що прийде час, і вона зрозуміє все й зможе визнати свої помилки.
Здалеку помічаю її показну постать. Люба чекає на мене в умовленому місці — на розі двох будинків, неподалік від гуртожитку. Я йду на побачення без квітів, але обов’язково їх куплю, коли будемо проходити повз ятку з квітами. Здавалося б, упевнившись на власні очі, що дівчина прийшла на побачення, я повинен був заспокоїтися, але ж ні! З кожним кроком скорочується між нами відстань і пропорційно ще більше шаленіє серце в моїх грудях.
— Привіт! — кажу я й торкаюся губами її щоки.
— Привіт! — усміхається вона.
Усмішка в Люби щира, непідробна, погляд — відкритий. На мене дивляться її карі, широко розплющені очі, обрамлені густими довгими віями, і від того погляду хитається під ногами земля.
«Таке вперше зі мною», — майнула мимоволі думка.
Я пропоную прогулятися вулицями, знайти кафе з літнім майданчиком і там посидіти. Люба погоджується, і я беру її за руку. Вона в Люби м’яка, з прохолодними кінчиками пальців. Ми йдемо вулицями, які ввечері стали ще більш гамірливими, ніж удень: молодь вийшла на відпочинок. В одному з кафе літній майданчик ущент забитий відвідувачами, тож прямуємо до іншого. Там є місця, але багато молоді напідпитку, в основному хлопці, вони голосно розмовляють і ще голосніше сміються. Поглянув на Любу — невдоволений погляд, хоча всміхається куточками вуст.
— Підемо далі, — пропоную я.
А ось і квіткова ятка. Заходимо з Любою разом, і я питаю:
— Які квіти тобі подарувати?
— Женю, не треба ніяких, — усміхається ніяково дівчина.
І тут я розумію, що повний телепень. Хто ж запитує про таке в наречених? Квіти потрібно просто дарувати! У мене були такі дівчата, що самі навіть вимагали, а не просили купити їм квіти. Звичайно, що я купував, але від того не відчував задоволення.
— Зачекай на мене тут! — кажу я Любі й обираю букет із білих троянд. — Любонько, це тобі! — промовляю щасливо й віддаю їй квіти.
— Дякую, Женю!
У погляді безмежна вдячність. За квартал знаходимо кафе, де не гамірно і є вільні місця. Замовляємо морозиво, сидимо одне навпроти одного, і я можу добре бачити кожну рисочку її обличчя. Повні губи навіть завеликі для її обличчя, але зовсім не псують тонкі риси, очі великі, виразні, чорні брови врозліт, на щоках ледь помітні маленькі ямочки, коли вона всміхається. А чого варта її коса! Волосся темне, блискуче, можливо, навіть пофарбоване, але коса товста, сягає ледь не до талії. Люба доїдає морозиво, і ледь помітна його біла цяточка застигла на губі. Не можу зрозуміти, чи є на них помада, і спостерігаю, як цяточка тане на теплих дівочих устах.
Ми сидимо ще з півгодини, розмовляємо про щось неістотне й незначне, а я не хочу, щоб цей вечір скінчився. На небі вже зарясніли зорі й повнолиций місяць поважно споглядає на землю.
— Може, ще щось замовимо? — запитую я в дівчини.
— Що саме?
— Що ти хочеш.
— Каву або чай.
Замовляємо каву, повільно смакуємо міцний напій. Відвідувачів меншає, і Люба пропонує піти звідси.
Ми йдемо вулицею, і тіні від наших постатей на асфальті то кумедно витягаються, то стають куцими. Ми разом сміємося, спостерігаючи за ними, аж поки опиняємось у темному місці, де нема вуличних ліхтарів. Я обіймаю дівчину за худенькі плечі, легенько пригортаю до себе й цілую. У неї губи м’які, чуттєві й пахнуть яблуком сорту антонівка. Наші вуста знову й знову зустрічаються, і ми вже разом вдихаємо щемливий аромат достиглих яблук.