Не змовляючись, прямуємо в бік її гуртожитку. Дівчина веде мене на другий поверх. Вузький, погано освітлений коридор. Зупиняємося біля дверей, які Люба швидко відмикає, веде мене за руку всередину, вмикає світло.
— Ось тут я живу! — каже вона, хоча й так відомо, куди ми прийшли.
— У тебе так затишно!
— Дякую. Щось пити будеш?
— Холодної води, якщо можна.
Дівчина йде в маленький коридорчик, де з одного боку двері до санвузла, з другого — вішак, а поруч із ним — холодильник. Вона дістає літрову пляшку «Моршинської», подає чашку.
— Така підійде?
— Так! Звичайно!
Наливаю в чашку води, залпом випиваю, намагаючись утамувати внутрішній жар. Не допомогло — знову п’ю воду.
— Уже краще? — усміхається Люба, беручи з моїх рук пляшку.
Її вуста такі звабливі, що я вихоплюю з її рук «Моршинську», ставлю на стіл, припадаю до вуст. Вона відповідає таким палким поцілунком, що в мене починає втікати земля з-під ніг. Мої руки самі тягнуться до її грудей, і я несамовито швидко починаю розстібати ґудзики. Любина рука потяглася до вимикача, і ми опинились у повній темряві. Коли очі звикли до неї, ми вже лежали зовсім голі на її ліжку. Я вкриваю цілунками кожну клітинку її тіла.
— Моя, моя Любонька, — гаряче шепочу я. — Я кохаю тебе, моя люба.
— Я люблю тебе, Женю, — каже вона так тихо, що я ледь чую через стукіт серця в грудях.
— Моя кохана, ми будемо разом завжди, що б не трапилося…
— Завжди разом?
— Так, завжди.
Наші тіла сплітаються в танок кохання, і ми кохаємося шалено, гаряче, довго й пристрасно. Коли розгарячілі знеможені тіла відпочивають, я пригортаю її, ніби страхаюсь, що вона може кудись зникнути. І знову кохаємося до нестями. Стомлені й щасливі, ми раз по раз освідчуємося в коханні й підкріплюємо обіцянками завжди бути разом, усе життя, що б там не трапилося. Коли Люба, геть стомлена, прилягла мені на плече, я пещу її волосся й знову повторюю, що кохаю її.
— Дякую тобі, — прошепотіла вона.
— За що?
— За цю ніч кохання.
— У нас попереду ціле життя, сповнене кохання, — відповідаю я й чую, як її дихання стає спокійним і рівним.
Люба заснула. А я борюсь зі сном, боячись, що засну й прокинусь у своїй кімнаті, де її не буде поруч. У вікно заглядає цікавий місяць, ллє своє срібло на волосся моєї коханої.
Збираюся на зустріч із Сашком. Ми домовилися посидіти десь, випити по чашці кави й поговорити. Мама бачить, що я кудись лаштуюся, і одразу:
— Еліно, прошу тебе, благаю, не лізь куди не треба.
— Мамо, це куди саме?
— Ти сама знаєш свою вдачу: завжди кудись влипнеш. Країну ти не зміниш і той безлад, що коїться в місті, самотужки не припиниш.
— Мені не байдужа доля моєї країни, і ти це добре знаєш, — відказую їй, одягаючись.
— Ось тому й прошу. Це ж добре, що ти була на роботі на початку березня, коли таке в місті коїлося, що не приведи Господи.
— Згодна, що самотужки я бандитів не розжену, але й сидіти склавши руки не збираюся!
— Подумай про дівчаток, — просить мати.
— Мамо, якби я про них не думала, то мені було б байдуже, що там у місті коїться і який прапор піднято, але я саме про них і думаю. Мені не байдуже, де будуть жити мої діти, — кажу якомога спокійніше, а в самої всередині все кипить.
— Усе минеться, люди заспокояться, і знову стане тихо-мирно.
— Мамо, ти сама віриш у те, що кажеш?
— Вірю. Я знаю, що Луганськ — спокійне місто. Треба лише перечекати, і все стане на свої місця. А тебе, Елю, прошу лише про одне: забудь про свої громадські організації, побудь хоча б трохи просто матір’ю, а не активісткою.
Мама не просто просить, вона благає.
— Забути Небесну сотню? Зрадити їх?
— Не треба так, доню. Я також оплакувала їх, тому не хочу втратити тебе, щоб горювати, як матері Небесних янголів.
— Не хвилюйся, усе буде добре, — кажу їй і чмокаю в щоку на прощання. — Нікуди встрявати не буду й швидко повернуся. Обіцяю!
Замовили собі по чашці кави й сидимо із Сашком у невеличкій затишній кав’ярні. Він озирається навколо, ніби когось виглядає.
— Ми на когось чекаємо? — питаю.
— Ні. Звідки ти взяла? Просто оглянув публіку навколо: не люблю зайвих вух.
— Питай уже, що хотів, — усміхаюся йому, відпиваючи каву.