— Від тебе нічого не приховаєш, — у тон мені відказує Сашко й одразу напряму просить: — Елю, розкажи мені про події в місті на початку березня.
— Розказати про те, що ти сам добре знаєш? — питаю й уважно дивлюся на нього. — Мені здається, що ти знаєш навіть більше, ніж я сама. Першого й другого березня я була дві доби на роботі. Моя співробітниця поїхала в село до хворої матері, а мене попросила підмінити. Знала б, що таке буде коїтися, — не погодилась би.
— І кудись би вляпалась, — повторює він слова моєї матері, від чого я кидаю на нього докірливий погляд.
— Розкажу, про що розповіли члени нашої організації, які стали очевидцями мітингу першого березня біля пам’ятника Шевченку, куди прийшли проросійськи налаштовані організації.
— Що конкретно хотіли проросійськи налаштовані мешканці міста?
— Агітували за надання російській мові статусу державної, виступали проти нової української влади, як навіжені, викрикували лозунги проти «коричневої чуми» та «фашистів». Мітинг був добре підготований, про що свідчили численні прапори Росії та чорно-жовто-білі. Ось тоді все й почалося. Мітингарі рушили колоною до будинку ОДА, де вже спустили прапор України та підняли російський. Там стояли намети, у яких закликали людей записуватися добровольцями в народні дружини, які мали їхати в Крим на «допомогу». То був перший день божевілля Луганська.
— А другого дня?
— Божевілля продовжилося наступного дня, — вела я розповідь, згадуючи події другого березня. — Відбулося засідання Луганської обласної ради, де ухвалили рішення про проведення референдуму щодо федералізації України та надання російській мові статусу державної. Тоді пролунали заклики заборонити низку організацій, таких як ВО «Свобода», наш «Правий сектор», УНА-УНСО, «Патріот України» та деякі інші. Натовп людей заблокував будівлю облради, інші в балаклавах із російськими прапорами штурмували будівлю й підняли над нею ту ганчірку. Ось таким був день другого березня в нашому місті.
— Ваша громадська організація повинна бути обережною.
— Тоді ще ніхто не думав про обережність. Ми всі вірили, що цей хаос недовгий і не матиме продовження, тож дев’ятого березня активісти міста вийшли, щоб протистояти проросійським силам.
— Це правда, що тоді на мітинг вийшло близько двадцяти тисяч містян? — питає Сашко ніби ненароком, але я відчуваю, що для нього важливо все, що почує від мене.
— Не можу сказати, скільки, за різними оцінками від десяти до двадцяти тисяч, але справді багато було. Того дня я вже не була на роботі, тож вийшла разом із нашими, щоб протистояти людям, які чомусь збожеволіли. Відбулася сутичка, мені дісталися синці під оком і на плечі, нас відтіснили. Натовп навіжених захопив приміщення ОДА, повісив російський прапор. Повір, ми зробили все, що могли, але нас було не настільки багато, щоб змінити ситуацію. Ми прохали міліцію допомогти — марно, вона лише спостерігала за штурмом будівлі.
— І що було далі?
— Ми все ще вірили, що міліція ось-ось витурить самозванців із захоплених приміщень, але минали дні, нічого не змінювалося, і посіяний вірус сепаратизму почав поширюватися серед мешканців міста. І навіть тоді я була впевнена, що здоровий глузд візьме гору. У нас завжди було спокійно в місті, а тут…
— Ясно, — протягує Сашко й про щось замислюється.
Я допиваю каву, чекаю, поки він повернеться до розмови. Сашко мовчить, його чашка порожня. Зараз я вже майже впевнена, що він приїхав у Луганськ не просто так, а з якимось завданням. «А якщо я помиляюсь і він засланий козачок?» — майнула в мене думка.
— Ти мене познайомиш з активістами міста? — питає він, і я ще більше насторожуюся.
Не знаю, що йому відповісти. Здати своїх? Я Сашка добре знаю, але ж із часом під впливом інших людей, обставин та подій люди часто змінюються.
— Подивлюся на твою поведінку! — відбуваюся жартом.
Сашко розраховується за каву, і ми йдемо з кав’ярні.
Я мав показати степ своїй коханій. Раненько ми сіли в маршрутку й покинули агломерацію[2]. Позаду лишилося скупчення містечок та сіл, зникли з поля зору терикони та труби. Ми звернули з дороги й пішли подалі від землі, закутої в асфальт, туди, де простягався вільний степ, де земля могла дихати. У мене за плечима рюкзак, тримаю за руку Любу, і ми йдемо все далі й далі від цивілізації, туди, де безкрайній степ розлігся аж до горизонту. І вже незабаром в обидва боки нічого не видно, лише ми двоє й наш луганський степ. Навколо зелений квітучий океан, по якому матінка природа розсипала впереміш різнокольорові квіти. Я розстилаю килимок, і ми сідаємо на нього спиною до спини.