Ось і автовокзал. Неподалік квартал Шевченка, де ми мешкаємо. Усе моє свідоме життя минуло в цьому доволі тихому та спокійному зеленому кварталі. Добу не бачила своїх донечок і вже скучила за ними. Прискорюю ходу, бо хочеться швидше пригорнути до себе своїх пташенят, уткнутися носом у їхні маківки й відчути рідний запах дитячих голівок. Уявляю, як вони наперебій почнуть щебетати про те, чим займалися вдень, що їли, де були, а потім почнуть скаржитися на те, хто кого з них образив перший. Сварки між дівчатками — проблема. Знаю, що брати й сестри в родинах часто не миряться між собою в дитинстві, але мені хочеться, щоб вони жили дружно.
— Ви сестрички, найрідніші люди, тому повинні триматися купки, як пташенятка в гніздечку, допомагати одна одній і захищати, — не раз повторювала їм, але минав день, і вони знову сварилися.
Я мала повне право в дитинстві ображатися на Соломію. Батьки приділяли їй більше уваги, ніж мені, її ніколи не сварили, шкодували, бо «дитина меншенька», «слабенька» й «чемна». Іноді мені хотілося дати по дупі Солі, але не піднімалася рука на те блакитнооке біляве тихе мишеня. Вона справді виглядала такою беззахисною, схожою на янголятко, що не було ніякого бажання її ображати. І я приносила їй цукерки, якими мене хто-небудь пригощав, і терпіла її хлипання, коли вона ненароком падала чи забивалася на гойдалці. Головне, що на мене надовго не залишали Солю, бо знали, що я сама щось утну й Солі дістанеться. Ми із сестрою жили різними життями під одним дахом, і нам, таким різним, бешкетниці й тихоні, було однаково добре.
— Елінко! — чую позад себе й обертаюся.
— Сашко?! — здивовано скрикую я й кидаюся в обійми хлопця. — Яким ти боком тут?
— Приїхав додому. Чи не маю такого права?
Ми сідаємо на лавці біля будинку, закурюємо. Сашко жив у моєму кварталі, і наше дитинство було спільним, хоча він на два роки старший. Після школи він вступив до одного з київських вишів, потім одружився, і я його не бачила кілька років. З ним ми зустрілися в столиці під час тривожних подій на Майдані. У той час я відпрацьовувала по дві доби підряд, щоб мати змогу поїхати в Київ на Майдан. Наша зустріч була випадковою. Я дізналася, що Сашко — рухівець, тісно пов’язаний із Рівненською організацією. Поїхала з ним до Рівного, там зблизилася з молоддю «Правого сектора», разом із ними почала збирати медикаменти та допомогу майданівцям і на Майдані вже була разом із «Правим сектором». Після того я Сашка не бачила, а тепер він сидить поруч зі мною, і ми згадуємо події Революції Гідності.
— Я так скучив за Луганськом! — зітхає Сашко.
— А за мною? — жартома питаю я.
— Ти ж сама знаєш, що в моєму житті завжди тебе не вистачає.
Я чую це й не знаю, чи жартує він, чи говорить серйозно. У дитинстві ми разом із ним де тільки не гасали! Найчастіше я була в хлопчачій команді, бо ляльки мене не приваблювали. Їх потрібно було берегти, а в мене за кілька днів у нової ляльки вже чомусь відпадала голова, губилася рука й рвалося платтячко. Хлопчаки мене не гнали, і я була в них за свою настільки, що вони перестали звертати увагу на те, що я дівчинка. Та я й сама не задумувалася над тим, що іншої статі. Мені могли набити пику, і я сама могла комусь врізати на повних правах. Так було до того часу, поки якось ми посварилися із Сашком і наше з’ясування стосунків перейшло в штурханину. Він штовхнув мене у плече, я — його. Уже не пам’ятаю, що спричинило нашу сварку, але Сашко наступав на мене, щось кричав і звично, доволі сильно штовхнув мене в груди. Його рука вдарила мене прямо по тугому горбку грудей, він це відчув і відсмикнув руку так, ніби ошпарився. Сашко став червоним, як рак, і я знітилася. У моїх однокласниць груди залишалися ще пласкими, а в мене вже виперли два горбки, які я страшенно ненавиділа. Уперше я відчула ніяковість і засоромилася.
— Та йди ти знаєш куди?! — закричала я, бо геть забула причину сварки, і побігла.
Він залишився стояти на місці, як укопаний. Після того випадку я вперше задумалася над тим, що народилася дівчинкою і, хочеш того чи ні, нею доведеться бути. З тиждень ми із Сашком намагались уникати одне одного, а трохи пізніше він уже по-іншому почав до мене ставитися. Сашко намагався завжди стати на мій захист, і в старших класах, коли настав час закохуватись, я стала його першим, але невзаємним коханням. Я ніяк не сприймала його як закоханого, для мене він був просто другом дитинства. Ми ніколи з ним не згадували про той випадок, але впевнена, що він і досі пам’ятає перший дотик до дівчачих грудей.
Ми розмовляємо про особисте життя, і я дізнаюсь, що Сашко розлучився з дружиною й приїхав до батьків.