Джо Аберкромбі
Раніше, ніж їх повісять
Чотирьом читачам.
Ви знаєте, хто ви
Частина I
Ворогів слід прощати,
але не раніше ніж їх повісять.
Великий зрівнювач
лятий туман. Лізе в очі так, щодалі, як на кілька кроків, нічого не видно. Лізе у вуха так, що нічого не чутно, а якщо й чутно, то незрозуміло звідки. Лізе в ніс так, що годі занюхати щось, окрім мокроти й вологи. Клятий туман. Він — прокляття для розвідника.
Кілька днів тому вони покинули Північ й опинилися в Енґлії, перетнувши Вайтфлоу, і Шукач увесь цей час нервував. Розвідував чужу землю посеред війни, до якої їм насправді нема ніякого діла. Усі хлопці бісилися. Ніхто з них, окрім Тридуби, жодного разу не покидав Півночі. Ну, може, хіба що Мовчун. Він не розказував, де бував.
Вони проминули кілька згорілих ферм і одне безлюдне село. З будівлями, як у Союзі, великими та квадратними. Бачили кінські й людські сліди. Купу слідів, але самих людей — ніколи. Утім, Шукач знав, що Бетод недалеко, бо його військо розійшлося по місцевості в пошуках містечок, які можна спалити, харчів, які можна поцупити, та людей, яких можна вбивати. Шукаючи, де б його побешкетувати. У нього точно повсюди розвідники. Якщо він злапає Шукача чи когось із інших, вони возз’єднаються з землею, і до того ж не швидко. Кривавий хрест, голови на палях і все в такому дусі — Шукач не сумнівався.
Якщо їх злапає хтось із Союзу, то їм, скоріш за все, теж гаплик. Це ж, як-не-як, війна, а на війні люди метикують не надто добре. Шукач аж ніяк не очікував, що союзники марнуватимуть час, розрізняючи доброзичливих і недоброзичливих північан. Життя сповнене небезпек, ніде правди діти. Від цього кожен може занервуватися, а він любив понервуватися й за найкращих часів.
Тому легко зрозуміти, як ця туманна ніч могла, так би мовити, насипати йому солі на рану.
Наповзавшись у мороці, він захотів пити і тому пробрався крізь брудні кущі туди, звідки до нього долинало дзюркотіння річки. Укляк край води. Там було слизько через гниль і опале листя, та Шукач гадав, що трохи багнюки погоди не зробить: він уже й так забрьохався настільки, що далі нікуди. Він зачерпнув води в долоні й випив. За деревами злегка дув вітер, який то наближав туман, то відсував його. Тоді Шукач його й побачив.
Він лежав долілиць, ногами в річці, тулубом на березі. Вони повитріщались один на одного — обидва щиро вражені та здивовані. Зі спини в нього стирчав довгий дрючок. Зламаний спис. Тоді до Шукача й дійшло, що він мертвий.
Виплюнувши воду, Шукач підповз ближче, сторожко роззирнувшись навсібіч: а ну ж як хтось чекає, коли йому можна буде всадити клинок у спину? Труп належав чоловікові років двадцяти п’яти. Жовте волосся, бура кров на сірих губах. Він був одягнений у роздуту від вологи стебновану куртку — з тих, які можна одягати під кольчугу. Отже, боєць. Може, відстав від своїх, загубив свій загін і був підстрелений. Із Союзу, це вже точно, але на вигляд не так уже й відрізняється від Шукача чи когось іще, бо вже вмер. Усі трупи дуже схожі один на одного.
— Великий Зрівнювач, — прошепотів сам собі Шукач, бо на нього найшла задума. Так його звуть горяни. Тобто смерть. Вона завжди зрівнює несхожих. Іменитих і нікчем, південців і північан. Вона рано чи пізно ловить усіх і з усіма поводиться однаково.
Схоже, цей помер щонайбільше дні зо два тому. Отже, той, хто його вбив, міг іще бути поблизу, і це стривожило Шукача. Тепер туман здавався повним звуків. Може, його якраз за межами поля зору чекає сотня карлів. А може, то просто річка плюскає об береги. Шукач облишив труп — хай лежить — і, чкурнувши в дерева, забігав між стовбурами, що стирчали з сірості.
Він мало не перечепився об ще одне тіло, що було наполовину сховане в купі листя й лежало на спині, розкинувши руки. Проминув одне тіло, що стояло на колінах із парою стріл у боці: мордяка в грязюці, а дупа стирчить у повітрі. У смерті немає гідності, і з цим не посперечаєшся. Шукач став поспішати: надто вже йому хотілося повернутися до інших, розповісти про побачене. Надто сильно хотілося звалити від отих трупів.
Він, звісно, бачив їх удосталь і навіть більше, але завжди почувався біля них незатишно. Перетворити людину на труп легко. Він знав тисячу способів це зробити. Але якщо це зробити, то вороття вже немає. Ось є людина — з купою надій, думок і мрій. Людина з друзями, родиною, рідними місцями. А тоді раз — і вона возз’єдналася з землею. Шукач аж почав згадувати всі сутички, у яких побував, усі битви та бої, у яких брав участь. Подумав: йому ж повезло, що він ще дихає. Страшно повезло. Вирішив, що везтиме йому, може, й недовго.
Тепер він уже мало не біг. Необачно. Вештався в тумані, як зелений хлопчисько. Не вичікує, не нюхає повітря, не прислуховується. Такий Іменитий, як він, розвідник, котрий обійшов усю Північ, мав би бути мудріший, але неможливо весь час бути насторожі. Він геть цього не очікував.
Щось ударило його в бік — добряче, він аж беркицьнувся долілиць. Він сяк-так підвівся, але його збили копняком. Шукач став пручатись, але той невідомий падлюка був страшенно сильний. Він незчувся, як опинився горілиць у багнюці, а звинуватити в цьому міг тільки самого себе. Себе, та ще трупів, та ще туман. Якась рука обхопила його шию й почала стискати йому трахею.
— Грх, — прохрипів він, мляво смикаючи руку й думаючи, що настала його остання мить. Думаючи, що всі його надії обернулися на землю. Нарешті по нього прийшов Великий Зрівнювач...
А тоді пальці перестали тиснути.
— Шукачу, — промовив хтось йому на вухо, — це ти?
— Грх.
Рука відпустила його горло, і він судомно вдихнув. Відчув, як його підіймають за плащ.
— От лайно, Шукачу! Я тебе мало не порішив!
Тепер він добре впізнавав цей голос. Чорний Доу, падлюка такий. Почасти Шукач сердився, що його мало не задушили до смерті, а почасти — радів як дурний, що лишився живим. Він чув, як Доу з нього сміється. Сміється жорстким сміхом, схожим на вороняче крякання.
— Усе гаразд?
— Мене зустрічали й тепліше, — прохрипів Шукач, досі силкуючись впустити в себе повітря.
— Вважай, що тобі повезло: я міг би зустріти тебе й холодніше. Набагато холодніше. Прийняв тебе за розвідника Бетода. Думав, ти отам далі, в долині.
— Як бачиш, — прошепотів він, — ні. А де інші?
— На пагорбі, над цим їбучим туманом. Роззираються.
Шукач кивнув у той бік, звідки прийшов.
— Там трупаки. Достобіса.
— Достобіса, так? — перепитав Доу, наче не вважав, що Шукач знає, який вигляд має купа трупів. — Ха!
— Так, принаймні чимало. Гадаю, мертві союзники. Тут, здається, був бій.
Чорний Доу знову розсміявся.
— Бій? Думаєш?
Що він мав на увазі, Шукач точно не зрозумів.
— Блядь, — сказав він.
Вони стояли на пагорбі, усі п’ятеро. Туман уже розсіявся, та Шукач про це мало не шкодував. Тепер він добре бачив, про що казав Доу. По всій долині було повно мерців. Вони лежали високо на схилах, були затиснуті між брилами, порозтягувались серед дроку. Вони були розсіяні по траві на дні долини, наче цвяхи, що висипалися з мішка, виднілися спотворені та зламані на брунатній ґрунтовій дорозі. Багацько їх було біля річки: вони лежали на берегах купами. Із останніх клаптів туману стирчали руки, ноги й поламане спорядження. Вони були повсюди. Обтикані стрілами, заколоті мечами, порубані сокирами. Крякали ворони, перескакуючи від однієї трапези до іншої. Для ворон день вийшов добрим. Шукач уже давно не бачив справжнього поля бою, і воно навіяло йому певні неприємні спогади. Страх які неприємні.
— Блядь, — промовив він знову. Більш нічого на думку не спадало.
— Союзники, мабуть, ішли цією дорогою. — Тридуба сильно супився. — Мабуть, поспішали. Намагалися заскочити Бетода зненацька.