Коли вони почали видиратися на велику скелю, шлях став крутішим; вулиці на скельних уступах були вирізані з сухого схилу. Ґлокта сунув крізь спеку, зігнувшись над своїм ціпком і закусивши губу від болю в нозі; він був спраглий, як собака, а з усіх його пор лився піт. Гаркер не намагався сповільнитися, поки Ґлокта плентався за ним. «І хай я крізь землю провалюсь, якщо попрошу його про це».
— Над нами Цитадель.
Інквізитор змахнув рукою, показуючи на скупчення будівель із прямовисними стінами, куполів і веж, які притулилися до самого вершечка брунатної скелі високо над містом.
— Колись тут була резиденція тубільного короля, але тепер вона слугує адміністративним центром Дагоски і в ній мешкають деякі з найважливіших громадян міста. Усередині розташовані місце зібрань спайсерів і міський Будинок питань.
— Незлий краєвид, — буркнула Вітарі.
Ґлокта повернувся та прикрив очі рукою. Перед ними розкинулася дуже схожа на острів Дагоска. Скочувалося донизу Верхнє місто — охайні сітки з охайних будинків, розділених довгими прямими дорогами, всіяні жовтими пальмами та широкими площами. На протилежному боці його довгого вигнутого муру розкинувся запорошений брунатний клубок нетрів. Над ними, як бачив Ґлокта, височіли здаля могутні суходільні стіни, що мерехтіли в імлі та перегороджували вузький кам’янистий перешийок, який з’єднував місто з материком. З одного боку з ним межувало блакитне море, а з другого — блакитна гавань. «Кажуть, це найпотужніші оборонні споруди у світі. Цікаво: чи перевіримо ми невдовзі ці гордовиті хвастощі?»
— Очільнику Ґлокта! — Гаркер прокашлявся. — На вас чекають лорд-губернатор і його рада.
— То хай почекають ще трохи. Мені цікаво знати, яких успіхів ви досягли в розслідуванні зникнення очільника Давуста.
«Усе ж таки буде вкрай прикро, якщо нового очільника спіткає така сама доля».
Гаркер насупився.
— Ну... дечого досягли. Я не сумніваюся, що в ньому винні тубільці. Вони безупинно плетуть змови. Багато хто з них, попри заходи, вжиті Давустом після повстання, досі не бажає знати своє місце.
— Я приголомшений.
— Повірте мені: це щира правда. У ніч зникнення очільника в його кімнатах були присутні троє дагосканських слуг. Я їх допитував.
— І що ви з’ясували?
— На жаль, іще нічого. Вони виявилися надзвичайно впертими.
— Тоді пропоную допитати їх разом.
— Разом? — Гаркер облизав губи. — Я не думав, що вам, очільнику, захочеться допитати їх особисто.
— Тепер знаєте.
«Логічно було подумати, що у глибині скелі буде прохолодніше». Але там було так само спекотно, як на розжарених вулицях, тільки без жодного милосердного вітерцю, навіть найлегшого. У коридорі було тихо, мертво й душно, як у гробниці. Смолоскип Вітарі відкидав у кутки мерехтливі тіні, а за ними швидко надходила пітьма.
Гаркер зупинився перед окутими залізом дверима і стер з обличчя великі краплини поту.
— Мушу попередити вас, очільнику, що нам довелося повестися з ними досить... твердо. Самі знаєте: немає нічого кращого за тверду руку.
— О, я й сам умію бути твердим, коли цього вимагає ситуація. Мене нелегко шокувати.
— Добре, добре.
У замку крутнувся ключ, відчинилися двері, і в коридор полинув огидний запах. «Суміш забитого нужника з купою гнилого сміття». Камера за дверима була крихітна, без вікон, із низькою стелею, під якою ледве можна було стояти. Спека була нестерпна, а сморід — жахливий. Вона нагадувала Ґлокті іншу камеру. Далі на південь, у Шаффі. Глибоко під імператорським палацом. «Камера, у якій я задихався два роки, верещав у пітьму, дряпав стіни, повзав у власних відходах». У нього тим часом засіпалось око, і він обережно витер його пальцем.
Один в’язень лежав урозтяг обличчям до стіни; його шкіра почорніла від синців, а обидві ноги були зламані. Ще один був підвішений до стелі за зап’ястки; його коліна торкалися підлоги, голова мляво висіла, а спина була посічена до крові. Вітарі зігнулась і потицяла в одного з них пальцем.
— Мертвий, — просто сказала вона й перейшла до другого. — І цей теж. Помер уже давненько.
Мерехтливе світло впало на ще одного в’язня. Ця була жива. «Ледь жива». Її руки й ноги були скуті ланцюгами, обличчя — змарніле від голоду, губи — потріскані від спраги. Вона притискала до себе брудне, заляпане кров’ю ганчір’я. Злегка торкаючись п’ятами підлоги, вона намагалася відсунутися ще далі в куток і ледь чутно бурмотіла кантійською. Однією рукою вона затулила лице від світла. Пам’ятаю. «Єдине, що гірше за пітьму, — це прихід світла. З ним завжди приходять запитання».
Ґлокта насупився й перевів очі, що сіпалися, з двох сплюндрованих трупів на злякану дівчину; у голові в нього макітрилося від цього зусилля, спеки та смороду.
— Що ж, тут дуже затишно. Що вони вам сказали?
Гаркер, знехотя ввійшовши до камери з Фростом за плечем, закрив носа й рота рукою.
— Поки нічого, але я...
— Зараз ви вже точно нічого з цих двох не витягнете. Сподіваюся, вони підписали зізнання.
— Ну... не зовсім. Очільника Давуста ніколи так сильно не цікавили зізнання смаглявих — ми просто, ну, знаєте...
— Ви навіть не змогли зберегти їм життя до зізнань?
Гаркер набурмосився. «Як дитина, несправедливо покарана шкільним учителем».
— Ще є дівка, — грубо зауважив він.
Ґлокта поглянув на неї, облизуючи місце, на якому колись перебував його передній зуб. «Жодного методу. Жодної цілі. Жорстокість заради жорстокості. Якби я з’їв щось сьогодні, то, можливо, мало не виблював би».
— Скільки їй років?
— Мабуть, чотирнадцять, очільнику, але я не розумію, яке це має значення.
— Значення цього, інквізиторе Гаркер, полягає в тому, що чотирнадцятирічні дівчата рідко очолюють змови.
— Я вирішив, що найкраще діяти сумлінно.
— Сумлінно? Ви хоч щось у них питали?
— Ну, я...
Ґлокта влучно огрів Гаркера ціпком по обличчю. Цей раптовий рух нагородив Ґлокту різким нестерпним болем у боці, у нього підкосилася квола нога, і йому довелося вхопитися за Фростову руку, щоб не впасти. Інквізитор вереснув від болю й шоку, повалився біля стіни й ковзнув у бруд на підлозі камери.
— Ви не інквізитор! — процідив Ґлокта. — Ви — сраний різник! Подивіться, у якому стані це місце! А ще ви вбили двох наших свідків. Яка тепер із них користь, дурню? — Ґлокта нахилився вперед. — А може, ви так і хотіли, га? Може, Давуста було вбито з заздрощів кимось нижчим за званням? Нижчим за званням, що бажав затикати роти свідкам, так, Гаркере? Можливо, мені слід почати розслідування з самої Інквізиції!
Поки Гаркер силкувався підвестися, над ним виріс практик Фрост, і він знову притулився до стіни; з його носа закрапала кров.
— Ні! Будь ласка, ні! Це було випадково! Я не збирався їх убивати. Я просто хотів знати, що сталося!
— Випадково? Ти або зрадник, або цілковитий нездара, а ні ті, ні інші мені не потрібні!
Він схилився ще нижче, ігноруючи біль, що прострілював йому спину, і скривив рота в беззубій усмішці.
— Інквізиторе, я розумію, що тверда рука є надзвичайно ефективною в роботі з дикунами. Ви дізнаєтеся, що рук, твердіших за мою, не існує. Ніде. Приберіть цього черв’яка з моїх очей!
Фрост ухопив Гаркера за плащ і потягнув його грязюкою до дверей.
— Зачекайте! — завив він, хапаючись за дверну раму. — Будь ласка! Ви не можете так чинити!
Його крики поступово затихли в коридорі.
Вітарі злегка всміхалась очима, неначе ця сцена дещо її тішила.
— Що робити з цим безладом?
— Прибери його. — Ґлокта, ще відчуваючи, як у його боці пульсує біль, притулився до стіни та тремтливою рукою витер з обличчя піт. — Змий. Поховай ці тіла.
Вітарі кивнула на єдину вцілілу.