— А з нею що робити?
— Скупай її. Дай їй одяг. Їжу. Відпусти.
— Якщо вона повернеться до Нижнього міста, її навряд чи варто купати.
«Тут вона має рацію».
— Гаразд! Вона була служницею Давуста і може бути моєю. Поверни її до роботи! — гукнув він через плече, уже пошкандибавши до дверей. Йому було необхідно вийти. Тут він ледве дихав.
— Вибачте, що розчаровую вас усіх, але стіни у своєму поточному незадовільному стані аж ніяк не нездоланні...
Той, хто промовляв ці слова, замовк, коли Ґлокта прочовгав за двері до зали зібрань правлячої ради Дагоски.
Годі було уявити собі приміщення, більш несхоже на камеру внизу. «Власне, це найкрасивіше приміщення, яке я коли-небудь бачив». Кожен дюйм його стін і стелі був прикрашений надзвичайно деталізованим різьбленням; довкола сцен із кантійських легенд у натуральну величину, розфарбованих мерехтливим золотом і сріблом, яскравою червінню й синню, обвивалися приголомшливо складні геометричні візерунки. Підлогу вкривала дивовижна у своїй складності мозаїка, а довгий стіл був інкрустований завитками з темного дерева та уламками яскравої слонової кістки, начищеними до сильного блиску. Із високих вікон відкривався захопливий вигляд на запорошені брунатні простори міста і блискучу затоку за ним.
Жінка, котра підвелася, щоби привітатися з Ґлоктою, коли він увійшов, не видавалася зайвою в цьому розкішному оточенні. «Анітрохи».
— Я Карлот дан Ейдер, — промовила вона, невимушено всміхаючись і простягнувши до нього руки, як до давнього друга, — магістр Гільдії спайсерів.
Ґлокта був змушений визнати, що вразився. «Хай і лише її сміливістю. Ні найменшої ознаки жаху. Вона вітається зі мною так, наче я — не знівечена, скорчена руїна, що постійно сіпається. Вона вітається зі мною так, ніби я маю такий самий вишуканий вигляд, як вона». Жінка була вдягнена в довгу сукню в південному стилі — з блакитного шовку, облямованого сріблом. Сукня мерехтіла довкола неї на прохолодному вітерці, що дув у високі вікна. На її пальцях, зап’ястках і шиї виблискували приголомшливо дорогі коштовності. Коли вона підійшла ближче, Ґлокта відчув якийсь дивний запах. «Солодкий. Мабуть, як спеції, що дали їй такі великі багатства». Цей запах неабияк подіяв на нього. «Я ж, як-не-як, усе одно чоловік. Просто меншою мірою, ніж колись».
— Я мушу вибачитися за свій одяг, але кантійське вбрання незмірно зручніше у спеку. За роки життя тут я цілком до нього звикла.
«Для неї вибачатися за зовнішність — це все одно що для генія вибачатися за дурість».
— Пусте. — Ґлокта вклонився так низько, як тільки міг, зважаючи на нікчемну ногу та гострий біль у спині. — Спільник Ґлокта до ваших послуг.
— Ми надзвичайно раді, що ви з нами. Відколи зник ваш попередник, очільник Давуст, ми всі були сильно стурбовані.
«Гадаю, дехто з вас був стурбований менше за інших».
— Я сподіваюся пролити трохи світла на це питання.
— Ми всі на це сподіваємося. — Вона з невимушеною впевненістю взяла Ґлокту під лікоть. — Прошу, дозвольте мені познайомити вас із усіма.
Ґлокта не дозволив себе тягати.
— Дякую, магістре, але мені здається, що я й сам можу зі всіма познайомитись.
Він власними скромними силами причовгав до столу.
— Ви, певно, генерал Віссбрук, що опікується обороною міста.
Генералові було років із сорок п’ять, він був трохи лисуватий і рясно пітнів у вигадливій формі, застебнутій аж по шию, попри спеку. «Пам’ятаю тебе. Ти був у Гуркулі, на війні. Був майором Королівського полку й добре відомим ослом. А ти, схоже, непогано піднявся, принаймні як на осла».
— Радий знайомству, — промовив Віссбрук, майже не відриваючи погляду від своїх документів.
— Поновити давнє знайомство — це завжди радість.
— Ми зустрічалися?
— Ми билися разом у Гуркулі.
— Та невже? — Спітніле обличчя Віссбрука ненадовго зсудомило від шоку. — Ви... той самий Ґлокта?
— Так, я справді, як ви кажете, той самий Ґлокта.
Генерал кліпнув.
— Гм, ну, гм... як вам велося?
— Страшенно боляче, дякую, що спитали, але ви, як я бачу, тим часом процвітали, і це — величезна втіха.
Віссбрук кліпнув, але Ґлокта не залишив йому часу на відповідь.
— А це, певно, лорд-губернатор Вурмс. Для мене це однозначно честь, ваша милосте.
Цей літній чоловік був карикатурою на старечу неміч і губився у своїх просторих службових шатах, як засохла слива у своїй пухнастій шкірці. Його руки, здавалося, тремтіли попри спеку, а його голова сяяла лисиною, якщо не брати до уваги кількох жмутків білого волосся. Він примружив на Ґлокту слабкі вологі очі.
— Що він сказав? — спантеличено вдивився в нього лорд-губернатор. — Що це за людина?
Генерал Віссбрук нахилився до старого так близько, що мало не торкнувся губами його вуха.
— Очільник Ґлокта, ваша милосте! Заміна Давустові!
— Ґлокта? Ґлокта? А де, власне, носить Давуста?
Відповідати йому ніхто не став.
— Я Корстен дан Вурмс.
Син лорд-губернатора вимовив своє ім’я, наче магічне заклинання, і простягнув Ґлокті руку, наче безцінний дарунок. Він, білявий красень, що безтурботно розвалився у своєму кріслі, мав добру засмагу, сяяв здоров’ям і був такий самий гнучкий і дужий, як його батько — старий і зморщений. «Я вже його зневажаю».
— Наскільки мені відомо, колись ви були неабияким фехтувальником.
Вурмс із глузливою усмішкою зміряв Ґлокту поглядом.
— Я й сам фехтую, а кинути мені виклик, власне, нікому. Може, якось поміряємося силами?
«Був би радий це зробити, гівнюче ти малий. Якби моя нога ще була при мені, ти б обісрався, перш ніж я закінчив показувати свої сили».
— Я справді фехтував, але, на жаль, був змушений покинути цю справу. Проблеми зі здоров’ям. — Ґлокта відповів йому глузливою беззубою усмішкою. — Втім, насмілюся сказати, що ще міг би вколоти вас кілька разів, якщо ви дуже хочете вдосконалити свою майстерність.
Тут Вурмс насупився, але Ґлокта вже пішов далі.
— А ви, певно, гаддиш Кадія.
Гаддишї був високим струнким чоловіком із довгою шиєю та втомленими очима. Мав на собі просту білу сорочку, а на голові в нього був пов’язаний чисто-білий тюрбан. «Вигляд у нього не багатший, ніж у решти тубільців у Нижньому місті, та все ж він відзначається певною гідністю».
— Я Кадія, і народ Дагоски обрав мене собі за речника. Але гаддишем я себе вже не називаю. Жрець без храму — це взагалі не жрець.
— Ми й досі повинні слухати про храм? — занив Вурмс.
— Допоки я засідаю в раді, на жаль, повинні. — Він знову поглянув на Ґлокту. — Отже, в місті новий інквізитор? Новий диявол. Новий носій смерті. Твої справи мене не цікавлять, мучителю.
Ґлокта всміхнувся. «Зізнався в ненависті до Інквізиції, навіть не побачивши моїх інструментів. Утім, від його людей аж ніяк неможна чекати великої любові до Союзу: вони — майже раби у власному місті. Чи не міг би бути нашим зрадником він?»
«А може, він?» Генерал Віссбрук здавався вірним вояком до нутра кісток, людиною з надто сильним почуттям обов’язку та надто слабкою уявою для інтриг. «Але мало хто стає генералом, не дбаючи про власний зиск, не підмазуючи, щоб поїхати, не зберігаючи якихось секретів».
«А може, він?» Корстен дан Вурст дивився на Ґлокту, скривившись так, наче він був погано вичищеним нужником, яким той мав скористатися. «Я тисячу разів бачив таких, як він, цей нахабний шмаркач. Може, він і рідний син лорд-губернатора, але цілком очевидно, що він вірний лише самому собі».
«А може, вона?» Магістр Ейдер була щедра на милі усмішки та вияви ввічливості, але очі в неї були тверді, як діаманти. «Оцінює мене, як купець оцінює клієнта-невігласа. Вона — це більше, ніж вишукані манери та пристрасть до іноземних фасонів. Набагато більше».