Выбрать главу

«А може, він?» Тепер видавався підозрілим навіть старий лорд-губернатор. «Чи справді в нього така біда з очима й вухами, як він стверджує? Чи щось у його примружуванні, його запитаннях про те, що відбувається, вказує на прикидання? Чи не знає він уже зараз більше за інших?»

Ґлокта повернувся й пошкандибав до вікна, притулився до прикрашеної гарною різьбою колони біля нього й визирнув на приголомшливий краєвид. Вечірнє сонце ще гріло йому обличчя. Він уже відчував, як неспокійно соваються члени ради, щиро бажаючи його позбутися. «Цікаво, як швидко вони накажуть каліці забиратися з їхньої прекрасної зали? Я не довіряю жодному з них. Жодному». Він усміхнувся самому собі. «Саме так і має бути».

Найперше терпець урвався Корстенові дан Вурмсу.

— Очільнику Ґлокта, — різко промовив він, — ми вдячні вам за те, що ви сумлінно прибули сюди, але я не сумніваюся, що у вас є нагальні справи. У нас вони, звичайно, є.

— Звісно. — Ґлокта з демонстративною неспішністю пошкандибав назад до столу, неначе виходячи з зали. Тоді витягнув одне крісло й опустився на нього, скривившись від болю в нозі. — Я постараюся висловлювати якнайменше зауважень, принаймні на початку.

— Що? — перепитав Віссбрук.

— Що це за один? — поцікавився лорд-губернатор, витягнувшись уперед і примруживши слабкі очі. — Що тут відбувається?

Його син був безпосередніший.

— Що це ви, на вашу думку, виробляєте? — запитав він. — Ви з глузду з’їхали?

Гаддиш Кадія стиха захихотів собі під носа. З Ґлокти чи з люті інших присутніх, незрозуміло.

— Прошу, панове, прошу, — тихо і терпляче промовила магістр Ейдер. — Очільник щойно прибув і, можливо, не знає, як у Дагосці ведуть справи. Ви маєте знати, що ваш попередник не відвідував цих зборів. Ми успішно керували цим містом кілька років, і...

— Закрита Рада з цим не погоджується.

Ґлокта продемонстрував королівський указ, тримаючи його двома пальцями. На мить показав документ усім так, щоб було видно важку червоно-золоту печатку, а тоді кинув на інший кінець столу.

Карлот дан Ейдер під підозрілими поглядами інших узяла документ, розгорнула й почала читати. Насупилась, а тоді підняла одну гарно вищипану брову.

— Здається, це ми тут нічого не знаємо.

— Дайте поглянути! — Корстен дан Вурмс вихопив документ у неї з рук і почав читати. — Не може бути, — пробурмотів він. — Не може бути!

— На жаль, може. — Ґлокта продемонстрував усім присутнім свій беззубий усміх. — Архілектор Сульт украй стурбований. Він попросив мене розслідувати зникнення очільника Давуста, а також оглянути оборонні споруди міста. Ретельно їх оглянути та подбати про те, щоб гурки залишилися по той бік. Він наказав мені вживати будь-яких заходів, які я вважатиму за необхідне.

Він зробив ефектну паузу.

— Будь-яких... заходів.

— Що там таке? — пробурчав лорд-губернатор. — Я хочу знати, що відбувається!

Документом уже заволодів Віссбрук.

— Королівський указ, — видихнув він і витер спітніле чоло тильним боком рукава, — підписаний усіма дванадцятьма членами Закритої Ради. Він надає всі повноваження!

Він обережно поклав указ на інкрустований стіл, неначе побоюючись, що той раптом спалахне.

— Це...

— Ми всі знаємо, що це таке.

Магістр Ейдер задумливо стежила за Ґлоктою, погладжуючи одним пальцем гладеньку щоку. «Наче крамарка, яка раптом усвідомлює, що це її ошукав покупець, який здавався невігласом, а не навпаки».

— Схоже, очільник Ґлокта перебере керівництво на себе.

— Я не став би казати «перебере керівництво на себе», але я буду відвідувати всі наступні збори цієї ради. Вважайте це першою з величезної кількості змін.

Сівши у своє прекрасне крісло, витягнувши зболену ногу й давши відпочити зболеній спині, Ґлокта розслаблено зітхнув. «Майже зручно». Він швидко оглянув насуплені обличчя членів правлячої ради міста. «Щоправда, звісно, один із цих чарівливих людей, швидше за все, є небезпечним зрадником. Зрадником, який уже організував зникнення одного очільника, а тепер, цілком можливо, думає про усунення ще одного...»

Ґлокта прокашлявся.

— Отже, що ви казали, генерале Віссбрук, коли я прийшов? Щось про стіни?

Рани минулого

авні помилки, — надзвичайно бундючно вимовив Баяз, — не повинні повторюватися. Тож в основі будь-якої вартісної освіти має лежати ґрунтовне розуміння історії.

Джезаль уривчасто зітхнув. Із якого дива цей старий заповзявся його просвітити, йому було незрозуміло. Можливо, в цьому було винне величезне себелюбство, пов’язане з легким маразмом. Хай там як, Джезаль твердо вирішив геть нічого не навчатися.

— ...так, історії, — розмірковував маг, — у Калкісі дуже багато історії...

Джезаль роззирнувся довкола й залишився вкрай розчарованим. Якщо історія — це лише вік, то Калкіс, прадавнє портове місто Старої Імперії, однозначно був багатий на неї. Якщо ж історія — це щось більше — велич, слава, те, що хвилює кров, — то історії в ньому явно не було.

Без сумніву, місто було ретельно сплановане й мало широкі прямі вулиці, розташовані так, щоб подорожнім відкривалися величні краєвиди. Але за багато століть краєвиди, що, можливо, колись були гордими міськими пейзажами, обернулися на панорами занепаду. Всюди були покинуті будинки, на заїжджені колесами площі сумовито дивилися порожні вікна та дверні прорізи. Вони минали провулки, зарослі бур’янами, закидані камінням і завалені гнилими колодами. Половина мостів через мляву річку обвалилася й так і не була полагоджена; половина дерев на широких алеях були мертві й засохлі, задушені плющем.

Тут не було того чистого життя, що вщерть наповнювало Адуа, від доків до нетрів і від нетрів до самого Аґріонта. Можливо, Джезалева домівка часом здавалася перенаселеною, галасливою, переповненою людом, але, дивлячись, як нечисленні обідрані мешканці Калкіса бредуть своїм гнилим містом-пережитком, він чітко розумів, яка атмосфера подобається йому більше.

— ...у тебе, мій юний друже, під час цієї нашої мандрівки буде чимало можливостей удосконалитись, і я рекомендую тобі скористатися ними. Особливо вартий вивчення майстер Дев’ятипалий. Мені здається, що ти міг би багато чого навчитися в нього...

Джезаль мало не охнув від подиву.

— У цієї мавпи?

— Ця мавпа, як ти висловився, знаменита по всій Півночі. Там його звуть Кривава Дев’ятка. Це ім’я сповнює сильних людей або страхом, або відвагою, залежно від того, на якому вони боці. Він — боєць і тактик, що відзначається великою хитрістю та унікальним досвідом. А найголовніше — те, що він опанував мистецтво говорити набагато менше, ніж знає. — Баяз позирнув на нього. — Цілковита протилежність деяких людей, що їх я міг би назвати.

Джезаль насупився і згорбив плечі. Він не бачив, чого можна навчитися в Дев’ятипалого — ну, хіба що, як їсти руками й не митися багато днів поспіль.

— Великий форум, — стиха промовив Баяз, коли вони вийшли на якийсь широкий відкритий простір. — Живе серце міста.

Розчарування відчувалося навіть у його голосі.

— Сюди мешканці Калкіса приходили купувати й продавати, дивитися вистави та розглядати судові справи, обговорювати філософію та політику. За Старого Часу він був заповнений ущерть до пізнього вечора.

Тепер тут було вдосталь місця. На цій величезній брукованій площі з легкістю могла б розміститись юрба людей, у п’ятдесят разів більша за присутню там жалюгідну купку. Величні статуї край неї були забрьохані та побиті, а їхні брудні п’єдестали хилилися під усіма можливими кутами. У центрі розмістилося кілька розрізнених яток, що збилися докупи, наче вівці в холодну погоду.