— Лише тінь його колишньої слави. Однак сьогодні нас із усіх присутніх тут мають цікавити лише вони.
Тут Баяз показав на занедбані скульптури.
— Справді? І хто це такі?
— Імператори далекого минулого, мій хлопчику, кожен із яких може розповісти свою історію.
Джезаль подумки застогнав. Навіть історія власної країни викликала в нього не більш ніж побіжний інтерес, а що вже казати про якийсь напіврозвалений глухий кут на далекому заході світу?
— Їх дуже багато, — пробурмотів він.
— І це ще аж ніяк не всі. Історія Старої Імперії налічує багато століть.
— Тому її, певно, й називають старою.
— Капітане Лютар, не намагайтеся з мене кепкувати — ви не маєте потрібних для цього інструментів. Поки ваші пращури в Союзі бігали голяка, спілкувалися жестами й поклонялися землі, тут мій учитель Джувенс керував народженням могутньої країни, країни, рівних якій за розміром і багатством, знаннями та величчю так і не з’явилося. Адуа, Талін, Шаффа — усе це лише тіні дивовижних міст, які колись процвітали в долині великої річки Аос. Це колиска цивілізації, мій юний друже.
Джезаль роззирнувся довкола себе, оглядаючи жалюгідні статуї, гнилі дерева, брудні, занедбані, потьмянілі вулиці.
— Що пішло не так?
— Крах чогось великого ніколи не буває простим, але там, де є успіх і слава, також неодмінно є невдачі та сором. Там, де є і те, й інше, неодмінно киплять заздрощі. Заздрість і гордощі мало-помалу призвели до чвар, потім — до ворожнечі, а тоді — до воєн. Двох великих воєн, що скінчилися жахливими катастрофами. — Він елегантно підійшов до найближчої зі статуй. — Але з катастроф можна дечого навчитися, мій хлопчику.
Джезаль скривився. Подальше навчання було йому потрібне, як гниль на прутні, а ще він геть не сприймав себе як чийогось хлопчика, проте його неохота зовсім не викликала відрази у старого.
— Видатний правитель має бути жорстким, — промовив Баяз. — Завбачивши десь загрозу самому собі чи своїй владі, він має діяти швидко, не залишаючи простору для жалю. Для прикладу достатньо поглянути на імператора Шіллу.
Він підвів погляд над мармурову статую над ними, чиє обличчя майже повністю стерла негода.
— Запідозривши свого камердинера в бажанні зайняти його престол, імператор наказав негайно стратити його самого, задушити його дружину та всіх його дітей і зрівняти з землею його великий маєток в Аулкусі. — Баяз знизав плечима. — І все це — без жодних доказів, бодай найменших. Це було надмірно й жорстоко, але краще діяти надто енергійно, ніж недостатньо енергійно. Шілла знав це. У політиці немає місця почуттям, розумієш?
«Я розумію, що, хоч куди я подаюся, мені завжди намагається прочитати лекцію який-небудь їбучий старий йолоп». — Саме так думав Джезаль, але говорити цього він не збирався. У його пам’яті ще залишався жахливо свіжим спогад про те, як просто перед ним вибухнув практик Інквізиції. Як чвакнула його плоть. Як йому забризкали обличчя крапельки свіжої крові. Він ковтнув і опустив погляд на свої черевики.
— Розумію, — пробурчав він.
Баяз забубонів далі.
— Але, звичайно, видатний король не конче має бути тираном! Завоювання любові простої людини завжди має бути найпершою метою правителя, бо її можна досягти дрібними жестами, проте тривати вона може ціле життя.
Тут Джезаль не збирався мовчати, хоч яким небезпечним був старий. Було очевидно, що Баяз не має жодного практичного досвіду в царині політики.
— Навіщо потрібна любов простолюду? Гроші, солдати та влада в руках шляхти.
Баяз звів очі до хмар.
— Це — слова дитини, яку легко обдурити трюками та спритністю рук. Звідки беруться гроші у шляхти, як не з податків селян у полях? Ким є їхні солдати, як не синами й чоловіками простих людей? Що дає лордам владу? Лише послух їхніх васалів і більш нічого. Коли селянство стає по-справжньому невдоволеним, ця влада може зникнути зі страхітливою швидкістю. Розгляньмо приклад імператора Дантуса.
Він показав рукою на одну з численних статуй, у якої від однієї руки залишилося тільки плече, а друга, витягнута, тримала пригорщу багнюки, в якій буйно ріс мох. Через втрату носа, від якого залишився брудний виямок, на обличчі імператора Дантуса застиг вираз ніякового спантеличення, як у людини, заскоченої в туалеті.
— В історії не було правителів, любіших своєму народові, — промовив Баяз. — Він зустрічав кожну людину як рівну собі й завжди віддавав половину своїх доходів бідним. Але шляхтичі змовилися проти нього, обрали на заміну йому одного зі своїх і кинули імператора до в’язниці, а тим часом захопили престол.
— Та невже? — буркнув Джезаль, вдивляючись у протилежний бік напівпорожньої площі.
— Однак люди не кинули свого любого монарха. Вони покинули свої оселі й повстали так, що їх було неможливо впокорити. Одних змовників повитягали з палаців і повісили на вулицях, інших залякали, а тоді повернули на престол Дантуса. Отже, мій хлопчику, як бачиш, любов народу — найнадійніший захист правителя від небезпеки.
Джезаль зітхнув.
— Я би в будь-якому разі віддав перевагу підтримці лордів.
— Ха. Їхня любов дорога та примхлива, як мінливий вітер. Капітане Лютар, невже ви не бували в Осередку лордів під час засідань Відкритої Ради?
Джезаль насупився. Можливо, в балачках цього старого й було якесь зерно істини.
— Ха. Така вона, любов шляхтичів. Найкраще розділювати їх і підживлювати їхні заздрощі, примушувати їх змагатися за дрібну ласку, приписувати їхні успіхи собі, а найголовніше — дбати про те, щоб жоден із них не став занадто могутнім і не кинув виклик власному повелителеві.
— А це хто?
Одна статуя була помітно вища за інші. Вона зображала показного підстаркуватого чоловіка з густою бородою й кучерявим волоссям. Він мав гарне обличчя, але вуста в нього були похмурі, а чоло — гордо та гнівливо зморщене. З такою людиною жартувати не слід.
— Це мій учитель, Джувенс. Не імператор, а перший і останній радник для багатьох із них. Він побудував Імперію, але він же і став головним винуватцем її руйнування. Дуже багато в чому видатна людина, але видатні люди мають видатні недоліки. — Баяз задумливо крутнув у руці свій потертий жезл. — Уроки історії слід вивчати. Помилки минулого не треба повторювати.
Він на мить замовкнув, а тоді сказав:
— Крім тих випадків, коли інших варіантів немає.
Джезаль потер очі й поглянув на інший бік форуму. Можливо, така лекція пішла б на користь кронпринцові Ладіслі, але Джезаль у цьому дещо сумнівався. Невже для цього його відірвали від друзів, від тяжко заробленого шансу здобути славу та просування по службі? Щоби слухати нудні роздуми якогось дивного лисого блукача?
Він насупився. До них площею йшло троє вояків. Попервах він без цікавості стежив за ними. А тоді до нього дійшло, що вони дивляться на нього й Баяза та прямують прямісінько до них. Тут він побачив ще одну трійцю, а тоді — ще одну, які надходили з інших напрямків.
У Джезаля стиснулося горло. Їхні обладунки та зброя, попри старовинну конструкцію, здавалися підозріло ефективними та добре використаними. Фехтування — це одне. А реальні бої з імовірністю серйозних поранень і смерті — це геть інше. Звичайно, стурбованість — це не боягузтво, якщо до них цілком явно наближаються дев’ятеро озброєних чоловіків, а можливих шляхів до відступу немає.
Баяз теж уже їх помітив.
— Здається, нас готувалися зустріти.
Усі дев’ятеро наближалися з суворими обличчями, міцно тримаючи зброю. Джезаль розправив плечі й постарався набути страхітливого вигляду, водночас не дивлячись нікому в очі й тримаючи руки подалі від руків’їв своїх шпаг. Йому аж ніяк не хотілося, щоби хтось занервував і ні сіло ні впало заколов його.
— Ти — Баяз, — промовив їхній ватажок, дебелий чолов’яга з брудним червоним плюмажем на шоломі.
— Це запитання?
— Ні. Наш володар, імперський легат Саламо Нарба, губернатор Калкіса, запрошує тебе на аудієнцію.
— Та невже? Справді? — Баяз оглянув загін вояків, а тоді підняв брову, позирнувши на Джезаля. — Гадаю, з нашого боку було б неґречно відмовитися, якщо легат завдав собі клопоту організувати справжню почесну варту. Ведіть нас.