— Ось рука, що здолала Канедіаса! Рука, що коронувала Харода! Ти насмілюєшся мені погрожувати? Ти називаєш славою минулого оце? Місто, що зморщилось у своїх напіврозвалених стінах, наче якийсь висхлий старий воїн, який ховається в завеликому для себе обладунку своєї молодості?
Нарба зіщулився за столовим сріблом, а Джезаль скривився, серйозно боячись, що легат може щомиті вибухнути та оббризкати залу кров’ю.
— Думаєш, мені не начхати на твоє місто, схоже на розбитий нічний горщик?! — гримів Баяз. — Ти даєш мені три дні?! Та я піду за один!
Тут він розвернувся на підборах і рушив начищеною підлогою до входу. Від осяйних стін і блискучої стелі ще відбивався дзвінкою луною його голос.
Джезаль затримався на мить, ослабнувши й затремтівши, а тоді винувато почовгав геть, проминувши слідом за Першим з-поміж магів нажаханих і стуманілих вартових легата й вийшовши на денне світло.
Стан оборонних споруд
Архілекторові Сульту,
голові Королівської Інквізиції
Ваше Преосвященство,
Я ознайомив зі своїм завданням членів правлячої ради Дагоски. Ви не здивуєтеся, дізнавшись, що вони аж ніяк не зраділи раптовому скороченню своїх повноважень. Моє розслідування зникнення очільника Давуста вже почалося, і я впевнений, що воно невдовзі принесе результати. Найближчим часом я почну оцінювати оборонні споруди міста, а також вживу всіх заходів, необхідних для забезпечення неприступності Дагоски.
Ви скоро отримаєте від мене звістку. А доти служу та корюся.
онце важким тягарем налягало на напіврозвалені бійниці. Тиснуло крізь капелюх на схилену Ґлоктину голову. Тиснуло на понівечені плечі Ґлокти крізь чорний плащ. Воно мало не витискало з нього всю воду, мало не вичавлювало з нього життя, мало не валило його на коліна. «Прохолодний осінній ранок у чарівній Дагосці».
Якщо сонце атакувало його згори, то солоний вітер ішов на нього прямо. Він віяв над голим півостровом із порожнього моря, гарячий і повний задушливого пилу, бив по суходільних стінах міста й осипав усе солоним піском. Він щипав спітнілу шкіру Ґлокти, збивав вологу з його вуст, лоскотав йому очі й витискав із них колючі сльози. «Можна подумати, ніби мене хоче позбутися навіть погода».
Практик Вітарі обережно йшла парапетом поряд із ним, витягнувши руки, як циркачка на канаті. Ґлокта насуплено подивився на її довготелесу чорну постать на тлі блискучого неба. «Вона могла б так само легко йти тут, унизу, і більше не робити з себе посміховисько. Але так принаймні завжди є шанс, що вона впаде». Суходільні стіни були заввишки щонайменше двадцять кроків. Уявивши, як улюблений практик архілектора оступається, ковзає й летить із валу, чіпляючись руками за порожнечу, Ґлокта дозволив собі ледь помітну усмішку. «Може, під час смертельного падіння вона розпачливо закричить?»
Але вона не падала. «Сучка. Без сумніву, обдумує свій наступний звіт для архілектора. „Каліка й далі борсається, як риба на березі. Він ще не знайшов жодних слідів Давуста чи якогось зрадника, хоч і допитав півміста. Єдина людина, яку він заарештував, — його ж колега з Інквізиції...“».
Ґлокта прикрив очі рукою та примружено глянув на сліпуче сонце. Неподалік від нього починався кам’яний перешийок, що з’єднував Дагоску з материком, мав щонайбільше кількасот кроків завширшки в найвужчій точці й був оточений іскристим морем. Дорога від міських воріт проходила брунатною смугою крізь жовті кущі й вела на південь, до сухих пагорбів на материку. Над дорогою квилили та кружляли декілька жалюгідних на вигляд морських птахів, але жодних інших ознак життя не було.
— Можна позичити в вас підзорну трубу, генерале?
Віссбрук відкрив трубу і сердито пхнув її Ґлокті у простягнуту руку. «Явно вважає, що в нього важливіші справи, ніж водити мене оборонними спорудами». Генерал важко дихав, напружено виструнчившись у своїй бездоганній формі; його огрядне лице блищало від поту. «Докладає всіх зусиль для збереження професійної виправки. Крім виправки, у цьому йолопі немає нічого професійного, але, як каже архілектор, чим багаті, тим і раді». Ґлокта підніс латунну трубку до ока.
Гурки збудували частокіл. Високу огорожу з дерев’яних паль, що обрамляли пагорби, відрізаючи Дагоску від материка. По той бік стояли розкидані намети, там і тут здіймалися тоненькі бовдурики диму від багать, на яких щось готували. Ґлокта ледве бачив, як рухаються крихітні постаті та виблискує на начищеному металі сонце. «Зброя та обладунки, і того, і того вдосталь».
— Колись із материка надходили каравани, — пробурчав Віссбрук. — Минулого року їх бувало по сотні на день. А тоді почали прибувати імператорські вояки, і торгівців стало менше. Огорожу доробили пару місяців тому. Відтоді не з’явилося навіть віслюка. Тепер усе має надходити кораблями.
Позирнувши за огорожу, Ґлокта оглянув табори позаду, від моря з одного боку до моря з другого боку. «Вона просто грають м’язами, демонструють силу? Чи налаштовані абсолютно серйозно? Гурки обожнюють ефектні видовища, але й не проти добрих боїв — так вони й завоювали практично весь Південь». Він опустив підзорну трубу.
— Скільки, на вашу думку, гурків?
Віссбрук знизав плечима.
— Це неможливо сказати. Я припустив би, що як мінімум п’ять тисяч, але за тими пагорбами може бути набагато більше. Звідки нам про це знати?
«П’ять тисяч. Щонайменше. Якщо це — демонстрація, то добра».
— Скільки людей у нас?
Віссбрук помовчав.
— Під моїм командуванням перебуває близько шестисот вояків Союзу.
«Близько шестисот? Близько? Телепню ти недоумкуватий! Я, коли був вояком, знав ім’я кожної людини у своєму полку і кому які завдання підходять найкраще».
— Шістсот? І це все?
— У місті також є найманці, але їм не можна довіряти і вони самі часто спричиняють клопіт. На мою думку, вони гірше ніж нікчемні.
«Мене цікавили цифри, а не думки».
— Скільки найманців?
— Зараз, можливо, тисяча, а може, й більше.
— Хто ними керує?
— Якийсь штирієць. Називає себе Коска.
— Нікомо Коска?
Вітарі дивилася вниз із парапета, піднявши одну жовтогарячу брову.
— Ви його знаєте?
— Можна й так сказати. Я вважала його мертвим, але на світі, очевидно, немає справедливості.
«Тут вона має рацію». Ґлокта повернувся до Віссбрука.
— Цей Коска підпорядковується вам?
— Не зовсім. Йому платять спайсери, тож він підпорядковується магістрові Ейдер. Теоретично він має виконувати мої накази...
— Але виконує лише власні?
З виразу обличчя генерала Ґлокта зрозумів, що вгадав. «Найманці. Справжнісінький двосічний меч. Завзяті, допоки їм можуть платити і якщо надійність не вважається пріоритетом».
— І люди Коски вдвічі переважають ваших чисельністю.
«Схоже, я розмовляю не з тією людиною, з якою слід говорити про систему оборони міста. Втім, може, і є одне питання, з якого він здатен мене просвітити».
— Ви знаєте, що сталося з моїм попередником, очільником Давустом?
Генерал Віссбрук роздратовано сіпнувся.
— Гадки не маю. Діяльність цієї людини мене не цікавила.
— Гм-м, — замислився Ґлокта, насунувши капелюх на голову, коли на стіни повіяв черговий порив піщаного вітру. — Зникнення очільника Інквізиції міста? Геть не цікавило?