— Ні, — відрізав генерал. — У нас рідко з’являлися приводи для розмов. Давуст був добре відомий своєю різкістю. Я вважаю, що в Інквізиції свої обов’язки, а в мене — свої.
«Нервуєш, нервуєш. Утім, відколи я прибув до міста, нервують усі. Можна подумати, ніби мене не хочуть тут бачити».
— У вас свої обов’язки, так? — Ґлокта причовгав до парапета, підняв ціпок і тицьнув у кут кам’яної кладки, що обсипалася, неподалік від п’яти Вітарі. Відколовся й полетів зі стіни в порожнечу шмат каменю. Кілька секунд по тому Ґлокта почув, як він упав у рів далеко внизу, і пішов на Віссбрука. — Чи сказали б ви як командир оборони міста, що до ваших обов’язків належить утримання стін?
Віссбрук наїжачився.
— Я зробив усе можливе!
Ґлокта заходився рахувати на пальцях вільної руки.
— Суходільні стіни кришаться, і на них замало вояків. Рів за ними мало не зник, забитий грязюкою. Ворота не міняли вже багато років, і вони самі по собі розпадаються на шматки. Я переконаний: якби гурки атакували завтра, ми б опинилися в досить жалюгідному становищі.
— Можу вас запевнити: не через мої прорахунки! Від спеки, вітру та солі з моря дерево й метал гниють дуже швидко, а камінь тримається не набагато краще! Ви усвідомлюєте, яка це робота?
Генерал махнув рукою на високі й довгі суходільні стіни, що з обох боків звертали до моря. Навіть тут, на вершині, парапет був досить широкий, щоб по ньому можна було проїхати возом, а біля основи вони були набагато товщі.
— У мене мало вправних мулярів і вкрай мало матеріалів! Того, що дає мені Закрита Рада, ледве вистачає на утримування Цитаделі! А грошей від спайсерів ледь вистачає на підтримку нормального стану стін у Верхньому місті...
«Дурень! Можна подумати, ніби він узагалі не збирається захищати місто всерйоз».
— Цитадель не зможе отримувати щось морем, якщо решта Дагоски опиниться в руках гурків, правильно?
Віссбрук кліпнув.
— Ну, правильно, але...
— Може, стіни Верхнього міста і втримують тубільців там, де вони живуть, але вони занадто довгі, занадто низькі та занадто тонкі, щоб довго витримувати злагоджену атаку, чи не так?
— Так, мабуть, так, але...
— Отже, будь-який план, у якому Цитадель або Верхнє місто розглядається як наша основна лінія оборони, допомагає лише виграти час. Час до прибуття підмоги. Підмоги, яка, зважаючи на те, що наша армія зайнята за сотні ліг звідси, в Енґлії, може прибути далеко не одразу. — «Не прибуде взагалі». — Якщо впадуть суходільні стіни, місто буде приречене.
Ґлокта постукав ціпком по запорошених плитах у себе під ногами.
— Ми маємо битися з гурками тут, і тут ми маємо їх відганяти. Усе інше є несуттєвим.
— Несуттєвим, — проспівала собі під носа Вітарі, перескочивши з однієї частини парапету на другу.
Генерал насупився.
— Я можу лише виконувати вказівки лорд-губернатора та його ради. Нижнє місто завжди вважалося не надто цінним. Я не несу відповідальності за загальну політику...
— Її несу я.
Ґлокта поглянув Віссбрукові у вічі й дуже надовго затримав погляд.
— Віднині й надалі всі ресурси будуть спрямовуватися на ремонт і зміцнення суходільних стін. Нові парапети, нові ворота, необхідно замінити всі до одного розбиті камені. Я не хочу бачити тріщин, крізь які здатна проповзти мураха, а тим паче — гуркська армія.
— Але хто виконуватиме цю роботу?
— Цю хрінь збудували корінні мешканці, хіба ні? Серед них повинні бути умільці. Розшукайте їх і найміть. Що ж до рову, то я хочу, щоб він опустився нижче рівня моря. Якщо прийдуть гурки, ми зможемо його затопити й перетворити місто на острів.
— Але ж на це може піти кілька місяців!
— У вас є два тижні. А може, й іще менше. Примусьте служити кожного, хто сидить без діла. Жінок і дітей теж, якщо вони здатні тримати лопату.
Віссбрук насуплено поглянув на Вітарі.
— А як же ваші люди в Інквізиції?
— О, вони надто заклопотані: ставлять запитання й намагаються з’ясувати, що сталося з вашим попереднім очільником. Або ж день і ніч стежать за мною, моїми апартаментами та воротами Цитаделі, стараючись, щоб того самого не сталося з вашим новим очільником. Прикро було б, якби я зник до завершення оборонних споруд, еге ж, Віссбруку?
— Звичайно, очільнику, — пробурмотів генерал. «Але, як мені здається, без величезного ентузіазму».
— Утім, усі інші мають працювати, і ваші вояки теж.
— Але ж ви не можете очікувати, щоб мої люди...
— Я очікую, що кожен внесе в це свою частку. Якщо це комусь не подобається, хай вертає до Адуа. Хай вертає й пояснює причину своєї неохоти архілекторові. — Ґлокта вишкірився на генерала своєю беззубою усмішкою. — Генерале, незамінних людей немає, зовсім немає.
На рожевому обличчі Віссбрука щедро виступили великі краплі поту. Жорсткий комір його форми потемнів від вологи.
— Звичайно, кожен має внести свою частку! Робота над ровом почнеться негайно! — Він кволо спробував усміхнутися. — Очільнику, я знайду всіх, кого треба, але мені знадобляться гроші. Якщо люди працюють, їм треба платити, навіть тубільцям. Ще нам знадобляться матеріали; все потрібно завозити морем...
— Позичте необхідну для початку суму. Працюйте в борг. Поки що обіцяйте все й не давайте нічого. Його Преосвященство все забезпечить. — «Дуже на це сподіваюся». — Щоранку звітуйте мені про хід своєї роботи.
— Так, щоранку.
— У вас чимало справ, генерале. Раджу вам розпочати.
Віссбрук на мить застиг, ніби не знаючи, віддати йому честь чи ні. Кінець кінцем він просто розвернувся на підборах і побрів геть. «Досада професійного солдата, яким командує цивільний, чи щось більше? Чи не руйную я його ретельно виснуваних планів? Можливо, планів продати місто гуркам?»
Вітарі зіскочила з парапету на тротуар.
— Його Преосвященство все забезпечить? Це було б для вас удачею.
Вона неквапливо пішла геть, і Ґлокта насуплено подивився їй у спину, тоді насуплено подивився в бік пагорбів на материку, а потім насуплено глянув угору, на Цитадель. «Небезпеки зусібіч. Я застряг між архілектором і гурками, і поряд немає нікого, крім невідомого зрадника. Якщо я проживу хоч один день, це буде дивом».
Невиправний оптиміст, можливо, назвав би це місце генделиком. «Але цей заклад навряд чи вартий цієї назви». Хижа, від якої відгонить сечею і в якій стоїть трохи меблів; повсюди старезні плями від поту й нещодавно розлиті рідини. «Така собі помийна яма, з якої вигребли половину помиїв». Тамтешні клієнти та працівники були дуже схожі між собою: п’яні, засиджені мухами тубільці, що розтягнулися на спеці. Посеред цієї розгульної сцени розтягнувся й міцно спав Нікомо Коска, славетний солдат удачі.
Його стілець із плавнику, гойднувшись назад, притулився до забрьоханої стіни та стояв на задніх ніжках. На столі перед ним лежав один його чобіт. Колись той чобіт, певно, був неймовірно вишуканий і яскравий: чорна штирійська шкіра, золота шпора та пряжки. «Тепер уже ні». Його передок прогнувся й посірів від завзятого використання. Шпора відламалась, із пряжок злущувалася позолота, а залізо під нею заплямувала бура іржа. Крізь дірку в підошві на Ґлокту дивився кружечок рожевої шкіри з пухирями.
«І навряд чи знайшовся б чобіт, який краще пасував би своєму власникові». Довгі вуса Коски, які, без сумніву, було потрібно вкладати воском набік, як заведено у штирійських модників, мляво й безживно звисали обабіч його напівроззявленого рота. Його шия та щелепа були вкриті тижневим заростом, чимось середнім між бородою та щетиною, а над комірцем визирав якийсь шерехатий облуплений висип. На голові в нього стирчало на всі боки масне волосся, якщо не рахувати великої лисини на тім’ячку, яскраво-червоної від сонячного опіку. Його обвисла шкіра була всіяна краплинками поту, а по його опухлому лиці повзла лінива муха. На столі лежала на боці порожня пляшка. Ще одну, наполовину повну, він тримав на колінах.