Проблема з довірою
олесо воза поволі обернулося й рипнуло. Знов обернулося й рипнуло. Ферро насупилася. Кляте колесо. Клятий віз. Свою зневагу вона перенесла з воза на візника, що ним правив.
Клятий учень. Вона анітрохи йому не довіряла. Він блимнув очима на неї, затримав на ній погляд на одну обурливу мить, а тоді різко його відвів. Неначе знав про Ферро щось таке, чого вона сама не знала. Це її злило. Вона перевела погляд із нього на першого коня й того, хто на ньому сидів.
Клятий союзний хлопчисько з напруженою спиною. Сидить у сідлі, як король на троні, ніби народитися з симпатичним обличчям — це досягнення, яким слід безмірно пишатися. Він був гарненький, чистенький і ніжний, як принцеса. Ферро безрадісно всміхнулася самій собі. Принцеса Союзу — ось він хто. Гарних на вроду людей вона ненавиділа навіть більше за потворних. Красі ніколи не можна довіряти.
Когось менш гарного, ніж отой здоровий покидьок із дев’ятьма пальцями, ще треба було пошукати. Він сидів у сідлі зігнувшись, наче великий мішок рису. Рухається повільно, чухається, шморгає носом, жує, як велика корова. Вдає, ніби в ньому немає бажання вбивати, немає божевільної люті, немає диявольщини. Її це не обманювало. Він кивнув їй, а вона насупилась у відповідь. Він — диявол у коров’ячій шкурі, і вона не обманюється.
Утім, він кращий за того клятого навігатора. Той постійно балакає, постійно всміхається, постійно сміється. Ферро ненавиділа балачки, ще більше ненавиділа усмішки, а найбільше ненавиділа сміх. Дурний маленький чоловічок зі своїми дурними історіями. Він снував плани та стежив, прикриваючись своїми побрехеньками, вона це відчувала.
Залишався тільки Перший з-поміж магів, а йому вона довіряла найменше. Вона побачила, як його очі ковзнули до воза. Він дивився на торбу, в яку поклав скриню. Важку квадратну скриню, сіру та тьмяну. Він думав, що цього ніхто не бачив, але вона побачила. Повний таємниць — ось він який. Лисий покидьок із товстою шиєю й дерев’яною жердиною, поводиться так, ніби все життя чинив самі лише добрі справи, ніби геть не уявляє, як висадити в повітря людину.
— Кляті блядські біляки, — прошепотіла вона самій собі. Нагнулась і сплюнула на стежку, а тоді гнівно вдивилася в їхні спини, тим часом як вони їхали поперед неї. Чому вона дозволила Юлвеєві вмовити себе на це божевілля? Подорож на далекий холодний захід, де їй нічого робити. Вона мала повернутися на Південь і битися з гурками.
Збирати з них те, що вони їй заборгували.
Подумки проклявши ім’я Юлвея, вона пішла за іншими до мосту. Він здавався дуже старим — із плямами лишайників на щербатому камінні та з глибокими коліями там, де його поверхнею котилися колеса возів. Котилися туди-сюди тисячі років. Під його єдиною аркою дзюрчав швидкоплинний струмок із холоднючою водою. Біля мосту стояла низенька хатинка, що за довгі роки осіла та ввалилася в місцевість. Різкий вітер виривав із її димаря струмені диму й розносив їх навколо.
Надворі стояв лише один вояк. Може, витягнув такий жереб. Він стояв, притиснувшись до стіни й закутавшись у важкий плащ; кінське волосся на його шоломі від поривів вітру метлялося туди-сюди, а його спис був забутий біля нього. Баяз зупинив коня перед мостом і кивнув на той бік.
— Ми йдемо на рівнину. До Дарміума.
— Не раджу цього робити. Там небезпечно.
Баяз усміхнувся.
— Небезпека — це прибутки.
— Друже, прибутки стріл не зупиняють. — Вояк зміряв їх поглядом одного за одним і шморгнув носом. — А ви — розмаїта компанія, еге ж?
— Я беру добрих бійців усюди, де можу їх знайти.
— Звісна річ. — Він поглянув на Ферро, і та набурмосилася. — Вони дуже міцні, не сумніваюсь, але рівнини справді украй небезпечні, а надто зараз. Деякі торгівці ще туди їдуть, але не вертаються. Гадаю, той божевільний Кабріан повипускав туди мародерів, які жадають здобичі. Скаріо й Ґолтус теж: вони не набагато кращі. У нас, по цей бік струмка, ще зберігається сяка-така законність, але там кожен сам за себе. Якщо вас заскочать на рівнині, вам ніхто не поможе. — Він знову шморгнув носом. — Геть ніхто.
Баяз похмуро кивнув.
— Ми про це й не просимо.
Він пришпорив коня, і той клусом подолав міст і перейшов на стежку з протилежного боку. Інші пішли за ним: спершу Лонгфут, тоді Лютар, а далі — Дев’ятипалий. Кей трусонув віжками, і віз із грюкотом поїхав. Ферро пішла останньою.
— Геть ніхто! — гукнув їй услід вояк, а тоді знову притиснувся до шерехатої стіни своєї хатинки.
Велика рівнина.
Ця місцевість мала добре підходити для верхової їзди, вселяти впевненість. Ферро могла б помітити наближення ворога за багато миль, але нікого не бачила. Лише безкрайній килим із високої трави, що коливалася й метлялася на вітрі, тягнучись на всі боки до далекого-далекого обрію. Цю одноманітність порушувала тільки стежка, лінія коротшої й сухішої трави, що була всіяна ділянками голої чорної землі й розрізала рівнину прямо, як стріла.
Ферро не подобалася ця безкрайня однаковість. Поки вони їхали, вона супилася, поглядаючи то ліворуч, то праворуч. Безживний Грунт у Безплідних Землях Канти був повен орієнтирів — розбитих брил, зів’ялих долин, засохлих дерев, що відкидали загребущі тіні, далеких тінистих складок у землі, залитих світлом ясних гребенів. У Безплідних Землях Канти небо над головою порожнє, нерухоме — яскрава миска, у якій немає нічого, крім сліпучого сонця вдень і яскравих зір уночі.
Тут усе, як не дивно, було навпаки.
Земля була одноманітна, зате небо повне руху, повне хаосу. Високо над рівниною нависали хмари, пітьма та світло скручувалися разом у велетенські спіралі, мчали над степом за невтомним вітром, сунулися, оберталися, розривалися та зливалися назад, відкидаючи на землю страхітливі текучі тіні й погрожуючи знищити шістьох крихітних вершників та їхній крихітний возик зливою, що затопить увесь світ. І все це втілення Божого гніву висіло на згорблених плечах Ферро.
Це була дивна земля, у якій їй не було місця. Вона потребувала причин тут бути, до того ж добрих причин.
— Чуєш, Баязе? — гукнула вона, порівнявшись із ним. — Куди ми їдемо?
— Гм, — гмикнув він, похмуро дивлячись за неспокійну траву і переводячи погляд із нічого на ніщо. — Ми їдемо на захід: за рівнину, за велику річку Аос, аж до самих Ламаних гір.
— А потім?
Вона зауважила, як ледь помітні зморшки довкола його очей і на переніссі поглибились, побачила, як він стиснув вуста. Дратується. Її запитання йому не сподобались.
— Потім ми поїдемо далі.
— Як довго це триватиме?
— Усю зиму та частину весни, — різко відповів він. — А тоді треба буде повернутися.
Він п’ятами вдарив коня в боки і клусом від’їхав від неї, наблизившись стежкою до голови гурту.
Ферро було не так просто віднадити. Тим паче цьому хитрому старому білякові. Вона теж ударила п’ятами й порівнялася з ним.
— Що таке Перший закон?
Баяз різко перевів погляд на неї.
— Що ти про нього знаєш?
— Замало. Я чула, як ви з Юлвеєм розмовляли, через двері.
— Підслуховувала, так?
— У вас гучні голоси, а в мене — добрий слух, — знизала плечима Ферро. — Я не буду надягати відро на голову, аби тільки зберегти ваші таємниці. Що таке Перший закон?
Зморшки довкола Баязового лоба поглибились, а кутики його рота опустились. Гнів.
— Обмеження, що його наклав Еуз на своїх синів, перше правило, введене після безладдя стародавніх часів. Забороняється торкатись Потойбіччя безпосередньо. Забороняється спілкуватись із нижнім світом, забороняється викликати демонів, забороняється відчиняти ворота до пекла. Такий Перший закон, керівний принцип усієї магії.
— Гм, — пирхнула Ферро. Для неї це було порожнім звуком. — Хто такий Калул?
Баяз звів докупи густі брови, насупився ще сильніше та примружив очі.
— Жінко, невже твоїм запитанням немає кінця?