Її запитання його сердять. Це добре. Отже, ці запитання правильні.
— Сам зрозумієш, якщо я перестану їх ставити. Хто такий Калул?
— Калул належав до Ордену магів, — буркнув Баяз. — До мого ордену. Був другим із дванадцяти учнів Джувенса. Він завжди заздрив моєму місцю, завжди жадав влади. Щоб її здобути, він порушив Другий закон. Він їв людську плоть і вмовляв інших чинити так само. Він зробився лжепророком і обманом змусив гурків служити собі. Ось він який, Калул. Твій і мій ворог.
— Що таке Сім’я?
У мага раптом сіпнулось обличчя. Лють і, можливо, зовсім трохи страху. А тоді його лице розслабилося.
— Що це таке?
Він усміхнувся їй, і його усмішка збентежила її більше, ніж міг збентежити весь його гнів. Він нахилився до неї досить близько, щоб його не почув більш ніхто.
— Це — знаряддя твоєї помсти. Нашої помсти. Але воно небезпечне. Навіть говорити про нього небезпечно. Є ті, хто постійно слухає. Із твого боку було б розважливо спинити потік своїх запитань, поки відповіді на них не спалили нас усіх.
Він знову пришпорив коня й поскакав клусом сам-один попереду всієї компанії.
Ферро залишилася позаду. Поки що вона дізналася достатньо. Дізналася достатньо, щоб довіряти цьому Першому з-поміж магів менше, ніж раніше.
Виямок у землі щонайбільше чотири кроки в поперечнику. Западина у ґрунті, оточена низькою стіною з вологої темної землі, повної переплетеного коріння трави. Це було найкраще місце, яке вони знайшли для табору на ніч, і їм ще пощастило, що вони його знайшли.
Ферро за весь день не бачила на місцевості більшого об’єкта.
Багаття, розведене Лонгфутом, уже добре палало; його полум’я яскраво й жадібно лизало дерево, зашурхотівши й потягнувшись убік, коли у виямок увірвався вітер. Довкола вогнища сиділи п’ятеро біляків, зігнувшись і збившись докупи заради тепла, і воно яскраво освітлювало їхні змарнілі обличчя.
Розмовляв лише Лонгфут. У нього тільки й було розмов, що про власні видатні досягнення. Він побував у тому чи іншому місці. Він знає те чи се. Він має видатний талант до того чи сього. Ферро ці балачки вже сиділи в печінках, і вона двічі сказала йому про це. Першого разу їй здавалося, що вона висловилася чітко. Удруге пересвідчилася в цьому. Їй він про свої ідіотські мандри більше не розповідатиме, та інші ще мовчки страждали.
Біля вогню було місце для неї, але вона туди не хотіла. Їй більше подобалося сидіти над ними, схрестивши ноги, на краю виямка. Тут, на вітрі, було холодно, і вона щільніше обгорнула ковдрою тремтячі плечі. Холод — річ дивна та страшна. Вона його ненавиділа.
Але холод подобався їй більше, ніж товариство.
І тому вона сиділа осторонь, понура й мовчазна, і дивилася, як із похмурого неба зникає світло, дивилася, як поволі насувається темрява. Тепер від сонця лишався тільки ледь помітний відблиск на далекому обрії. Останні залишки кволого сяйва довкола загрозливих хмар.
Великий біляк підвівся, глянув на неї та сказав:
— Темніє.
— Ага.
— Мабуть, це й відбувається, коли сонце сідає, еге ж?
— Ага.
Він почухав свою товсту шию збоку.
— Треба ставити вартових. Тут уночі може бути небезпечно. Стоятимемо на варті позмінно. Першим піду я, потім Лютар...
— На варті буду я, — буркнула вона.
— Не турбуйся. Можеш поспати. Я розбуджу тебе згодом.
— Я не сплю.
Він витріщився на неї.
— Що, ніколи?
— Нечасто.
— Можливо, це пояснює її настрій, — пробурмотів Лонгфут. Він, без сумніву, хотів висловитися собі підніс, але Ферро його почула.
— Мій настрій — це моє діло, дурбелику.
Навігатор закутався в ковдру й розтягнувся біля вогню, не сказавши нічого.
— Хочеш піти першою? — сказав Дев’ятипалий. — Тоді давай, але за пару годин розбуди мене. Кожен із нас має відбути свою чергу.
Ферро поволі, тихо, здригаючись від страху зчинити шум, сковзнула з воза. Сушене м’ясо. Сушений хліб. Фляга з водою. Їй вистачить не на один день. Усе це вона запхнула в парусинову торбу.
Один із коней, коли вона прошмигнула повз нього, форкнув і сахнувся, а вона нахмурилася. Ферро могла їздити верхи. Вона добре могла їздити верхи, але з конями знатися не хотіла. Кляті тварини, дурні та здоровезні. Пахнуть кепсько. Рухаються, може, й швидко, але потребують забагато харчів і води. Їх видно й чутно за багато миль. Вони лишають по собі великі сліди, за якими можна йти. Їзда на коні робить слабким. Покладись на коня — і, коли знадобиться втекти, зрозумієш, що втекти вже не можеш.
Ферро вже навчилася ніколи не покладатися ні на кого й ні на що, крім самої себе.
На одне плече вона повісила свою торбу, а на друге — сагайдак і лук. Поглянула наостанок на сплячі постаті інших, що скупчилися довкола багаття темними горбками. Лютар підтягнув ковдру собі до підборіддя, повернувши своє гладеньке обличчя з повними губами до яскравого жару. Баяз лежав до неї спиною, але вона бачила тьмяне світло, що відбивалося від його лисої маківки, та задній бік одного темного вуха й чула його повільне ритмічне дихання. Лонгфут натягнув ковдру собі на голову, але з протилежного кінця стирчали його ноги, худі й кістляві; сухожилля виступали з них, як коріння дерев із землі. У Кея очі були трішечки розплющені, і на вузькій ділянці очного яблука волого сяяло світло багаття. Він неначе стежив за нею, але його груди повільно здіймались і опускались, а вуста обм’якли. Він, без сумніву, міцно спав і снив.
Ферро нахмурилася. Усього четверо? А де великий біляк? Вона побачила, що його ковдра лежить порожня з віддаленого боку вогню. Темні складки, світлі складки, а людини всередині нема. Тоді вона почула його голос.
— Уже йдеш?
Позаду. Для неї було несподіванкою, що він зміг отак тишком-нишком обійти її, поки вона крала їжу. Він здавався надто великим, надто повільним, надто гамірливим, щоб до когось підкрастися. Вона стиха вилаялася. Треба було розуміти, що не слід купуватися на те, що здається.
Вона повільно розвернулася до нього та зробила один крок у бік коней. Він пішов за нею, зберігаючи між ними ту саму відстань. Ферро бачила відображення яскравого вогню в куточку кожного його ока, вигин дзюбатої, вкритої щетиною щоки, приблизні обриси його скарлюченого носа, кілька пасем масного волосся, що маяли в нього над головою на вітерці, трохи чорніші за чорну землю позаду.
— Біляче, я не хочу з тобою битись. Я бачила, як ти б’єшся.
Вона бачила, як він за кілька секунд убив п’ятьох людей, і це здивувало навіть її. Вона чітко пам’ятала сміх, що відбивався луною від стін, його спотворене голодне обличчя, напіввишкірене, напівусміхнене, залите кров’ю, слиною й безумом, понівечені трупи, розкидані по камінню, як ганчірки. Злякатися вона, ясна річ, не злякалась, бо Ферро Малджин не відчувала страху.
Але вона розуміла, коли треба бути обережною.
— Я теж не маю охоти з тобою битися, — відповів він, — та якщо Баяз уранці побачить, що ти зникла, то змусить мене погнатися за тобою. Я бачив, як ти бігаєш, і краще побився би з тобою, ніж гнався б за тобою. Принаймні тоді в мене був би якийсь шанс.
Він був сильніший за неї, і вона це знала. Він уже майже видужав і рухався вільно. Їй було шкода, що вона йому в цьому допомогла. Допомога людям — це завжди помилка. Бійка — це жахливий ризик. Може, вона й була міцніша за інших, але їй не хотілося, щоб їй роз’юшили обличчя, як тому здорованеві, Каменеломові. Не хотілося, щоб її проштрикнули мечем, щоб їй розбили коліна, наполовину відірвали голову.
Усе це аж ніяк не вабило.
Але він був надто близько для пострілу, а якби вона побігла, він би підняв інших, а в них були коні. Бійка, мабуть, усе одно б їх розбудила, але, швидко завдавши доброго удару, вона б, може, й зуміла втекти серед безладу. Зовсім не ідеально, та який у неї вибір? Вона поволі скинула торбу з плеча й опустила на землю її, а тоді — лук і сагайдак. Одну руку поклала на ефес меча, у темряві злегка торкнувшись руків’я пальцями, і він зробив те саме.
— Тоді гаразд, біляче. До роботи.