— Може, є ще якийсь шлях.
Вона з підозрою придивилася до нього, готова до хитрощів.
— Який шлях?
— Залишитися з нами. Потерпіти кілька днів. Якщо ти не передумаєш, то що ж, я допоможу тобі скласти речі. Можеш мені довіряти.
«Довіряти» — це слово для дурнів. Це слово люди вживають тоді, коли збираються зрадити. Якщо він посунеться вперед хоч на палець, вона вихопить меч і відітне йому голову. Вона була готова.
Але він не пішов уперед, а вона не відступила. Він стояв на місці, вимальовуючись у пітьмі великим мовчазним силуетом. Вона насупилася, ще лоскочучи пальцями руків’я вигнутого меча.
— Чому я повинна тобі довіряти?
Великий біляк знизав важкими плечима.
— А чому ні? У місті я допоміг тобі, а ти допомогла мені. Нарізно ми обоє могли б загинути. — Їй подумалося, що він і справді їй допоміг. Не так сильно, як вона допомогла йому, та все ж таки. — Настає такий час, що треба на чомусь зупинятися, хіба ні? Ось у чому проблема з довірою: рано чи пізно треба просто почати довіряти без вагомих причин.
— Чому?
— Інакше скінчиш отак, як ми, а кому таке треба?
— Гм.
— Пропоную тобі домовленість. Ти прикриваєш спину мені, а я — тобі. — Він повільно тицьнув собі у груди великим пальцем. — Я дотримаю слова. — Він показав на неї. — Ти дотримаєш слова. Що скажеш?
Ферро замислилася. Біганина надавала їй свободу, але не надавала більш нічого. Біганина привела її за роки страждання на самісінький край пустелі, в оточення ворогів. Вона втекла від Юлвея, і її мало не здолали пожирачі. Та й куди їй бігти тепер? Тікати за море до Канти? Може, великий біляк і має рацію. Може, настав час припинити біганину.
Принаймні допоки вона не зможе злиняти непомітно.
Вона прибрала руку з меча, повільно склала руки на грудях, і він зробив те саме. Вони одну довгу мить стояли на місці, стежачи одне за одним у темряві й мовчанні.
— Гаразд, біляче, — пробурчала вона. — Я, як ти кажеш, залишуся, і подивимось. Але я ніякої хріні не обіцяю, зрозумів?
— Я не просив щось пообіцяти. Моя черга постояти на варті. А ти відпочинь.
— Я ж тобі казала: відпочинок мені не потрібен.
— Як хочеш, але я сяду.
— Згода.
Великий біляк почав обережно опускатися на землю, і вона теж. Вони сіли, схрестивши ноги, там, де раніше стояли, одне навпроти одного; біля них сяяв жар у кострищі, відкидаючи тьмяне світло на чотирьох сплячих і на один бік кострубатого обличчя біляка та злегка гріючи лице їй.
Вони стежили одне за одним.
Союзники
Архілекторові Сульту,
голові Королівської Інквізиції
Ваше Преосвященство,
Почалася робота над оборонними спорудами міста. Знамениті суходільні стіни потужні, але в ганебному стані, і я вжив рішучих заходів для їхнього зміцнення. Також я замовив ще припасів, харчів, обладунків і зброї, украй необхідних на той випадок, якщо місто опиниться в облозі незалежно від її тривалості.
На жаль, оборонні споруди чималі, а масштаб цього завдання величезний. Я розпочав роботу в борг, але борг не може зростати нескінченно. Уклінно прошу Ваше Преосвященство надіслати мені кошти для роботи. Без грошей наші заходи доведеться припинити, і місто буде втрачено.
Сил Союзу тут мало, а бойовий дух у них невисокий. У місті є найманці, і я наказав набрати їх іще, але їхня відданість викликає сумніви, особливо якщо їм неможливо платити. У зв’язку з цим прошу надіслати ще королівських вояків. На ситуацію може вплинути навіть одна-єдина рота.
Невдовзі я Вам напишу. А доти служу та корюся.
ам сюди, — сказав Ґлокта.
— Ага, — підтвердив Фрост.
То була груба одноповерхова будівля, недбало зведена з глиняної цегли й не більша за гарну дровітню. Довкола її погано пригнаних дверей і погано пригнаних віконниць на її єдиному вікні витікали в ніч промені світла. Вона загалом нічим не відрізнялася від інших хатин на вулиці, якщо її можна було назвати вулицею. На резиденцію члена правлячої ради Дагоски вона аж ніяк не була схожа. «Утім, Кадія — багато в чому біла ворона. Ватажок тубільців. Жрець без храму. Може, йому найменше втрачати?»
Двері відчинилися, перш ніж Ґлокта встиг бодай постукати. У дверях стояв Кадія — високий, стрункий, у білому балахоні.
— Чому б вам не зайти?
Гаддиш розвернувся, підійшов до єдиного стільця й сів на нього.
— Зачекай тут, — промовив Ґлокта.
— Ага.
Усередині цей сарай мав не кращий вигляд, ніж зовні. «Чистий, охайний і збіса вбогий». Стеля в ньому була така низька, що Ґлокта під нею мало не пригнувся, а підлога була з ущільненого ґрунту. В одному кінці єдиної кімнати лежав на порожніх ящиках солом’яний матрац, а біля нього стояв маленький стільчик. Під вікном стояв приземкуватий комод, на ньому — кілька книжок, біля яких мерехтіло полум’я свічки. Схоже було на те, що, як не брати до уваги щербатого відра для природних потреб, цим і вичерпувалося майно Кадії. «Жодного натяку на сховані трупи очільників Інквізиції, але хто його зна... Тіло можна доволі охайно сховати, порізавши його достатньо дрібно...»
— Вам треба виїхати з нетрів.
Ґлокта зачинив за собою двері, рипнувши петлями, пришкандибав до ліжка й важко сів на матрац.
— Тубільців до Верхнього міста не пускають — чи, може, ви не чули?
— Я не сумніваюся, що для вас можна було би зробити виняток. Ви б могли мати апартаменти в Цитаделі. Тоді мені б не довелося шкандибати аж сюди, щоби поговорити з вами.
— Апартаменти в Цитаделі? Поки мої побратими гниють тут, у помиях? Розділити тягар своїх людей — це найменше, що може зробити лідер. Мені більше нічим їх утішити.
Тут, у Нижньому місті, було нестерпно спекотно, але Кадія явно не відчував дискомфорту. Погляд у нього був рівний, він, не відводячи очей, темних і холодних, як глибока вода, дивився на Ґлокту.
— Ви мене засуджуєте?
Ґлокта потер зболену шию.
— Аж ніяк. Мучеництво вам личить, але вибачте вже мені, якщо я до нього не долучуся. — Він облизав порожні ясна. — Я й сам дечим пожертвував.
— Можливо, ще не всім. Ставте ваші запитання.
«Отже, одразу до справ. Нема чого приховувати? Чи нема чого втрачати?»
— Ви знаєте, що сталося з моїм попередником, очільником Давустом?
— Я щиро сподіваюся, що він помер у великих муках.
Ґлокта відчув, як у нього підіймаються брови. «Те, чого я геть не очікував — чесна відповідь. Можливо, перша чесна відповідь на це запитання, яку я отримав, але вона аж ніяк не звільняє його від підозри».
— У великих муках, кажете?
— Величезних муках. І я не литиму сліз, якщо з вами станеться те саме.
Ґлокта всміхнувся.
— Сумніваюся, що я можу згадати хоч одну людину, яка литиме за мною сльози, але зараз ідеться про Давуста. Чи доклали ваші люди рук до його зникнення?
— Можливо. Давуст дав нам на це вдосталь причин. Через його чистки, його перевірки на відданість, його показові розправи багато сімей втратили чоловіків, батьків, доньок. Моїх людей налічується багато тисяч, і я не можу встежити за ними всіма. Можу сказати вам одне: я нічого не знаю про його зникнення. Коли падає один диявол, завжди надсилають нового, і ось ви тут. Мої люди не здобули нічого.
— Крім мовчання Давуста. Можливо, він виявив, що ви уклали домовленість із гурками. Можливо, ваші люди не бажали приєднання до Союзу.
Кадія пирхнув.
— Ви нічого не знаєте. Жоден дагосканець нізащо не уклав би домовленості з гурками.