— Я мушу зробити лиш одне — дістати відповіді.
— Очільнику, ви тільки ставте запитання, благаю! Тільки дайте мені можливість співпрацювати! — «О, справді, думка про тверду руку вже не здається такою чудовою, еге ж?» — Ставте ваші запитання. Я постараюся відповісти!
— Добре. — Ґлокта вмостився на краю столу зовсім поряд зі своїм міцно спутаним в’язнем і опустив на нього погляд. — Чудово.
Гаркер мав сильно засмаглі руки та сильно засмагле обличчя, а решта його тіла була бліда, як білий слимак, із ділянками густого темного волосся. «Аж ніяк не приваблива зовнішність. Але могло бути й гірше».
— Тоді відповідайте ось на що. Чому в чоловіків є соски?
Гаркер кліпнув і глитнув. Підвів погляд на Фроста, але підтримки не знайшов. Альбінос, не кліпаючи, витріщився на нього у відповідь; біла шкіра довкола його маски була всіяна краплинками поту, а очі — тверді, як два рожеві самоцвіти.
— Я... Здається, я не розумію, очільнику.
— Хіба це не просте запитання? Соски, Гаркере, у чоловіків. Яке в них призначення? Невже ви самі часто про це не думали?
— Я... я...
Ґлокта зітхнув.
— У вологу погоду вони муляють і починають боліти. У спеку вони висихають і починають боліти. Деякі жінки — чому, я ніколи не міг збагнути, — постійно чіпають їх у ліжку, наче дотики до них приносять нам щось іще, крім роздратування.
Ґлокта потягнувся до столу, тим часом як Гаркерові великі очі стежили за кожним його рухом, і повільно обхопив рукою держаки щипців. Підняв їх і оглянув. Їхні добре заточені щелепи заблищали в яскравому світлі лампи.
— Соски для чоловіка, — пробурмотів він, — це справжня морока. Ви це знаєте? Якщо не брати до уваги негарних шрамів, я за своїми нітрохи не сумую.
Він схопив кінчик соска Гаркера і грубо потягнув до себе.
— Ай! — вереснув колишній інквізитор, і стілець під ним зарипів від його відчайдушних намагань випручатись. — Ні!
— Гадаєте, це боляче? Тоді я сумніваюся, що вам сподобається те, що буде далі.
Тут Ґлокта провів розкритими щелепами щипців довкола розтягнутої плоті й міцно їх стиснув.
— Ай! Ай! Будь ласка! Очільнику, благаю!
— Ваші благання для мене нічого не варті. Мені від вас потрібні відповіді. Що сталося з Давустом?
— Клянуся життям, не знаю!
— Погано стараєтеся.
Ґлокта почав тиснути сильніше, і металеві краї почали вгризатись у шкіру.
Гаркер розпачливо заверещав.
— Зачекайте! Я взяв гроші! Визнаю! Я взяв гроші!
— Гроші? — Ґлокта трохи послабив тиск, і на волохату білу ногу Гаркера впала зі щипців краплинка крові. — Які гроші?
— Гроші, які Давуст забрав у тубільців! Після повстання! Він змусив мене зігнати докупи всіх, які, на мою думку, могли бути заможними, а тоді повісив їх разом із рештою, і ми реквізували все, що в них було, та поділили між собою! Свою частку він зберігав у скрині в своїх апартаментах, а коли він зник... Я її забрав!
— Де ці гроші зараз?
— Щезли! Я їх витратив! На жінок... і на вино, і... і на всяку всячину!
Ґлокта клацнув язиком.
— Ай-яй-яй.
«Жадібність і змова, несправедливість і зрада, грабунок і вбивство. Усі складники історії, здатної приємно збудити маси. Цікаво, але навряд чи стосується справи». Він погладив рукою щипці.
— Мене цікавить сам очільник, а не його гроші. Вірте мені, коли я кажу, що мені набридло ставити це запитання. Що сталося з Давустом?
— Я... Я... Я не знаю!
«Може, й правда. Та це аж ніяк не та відповідь, яка мені потрібна».
— Погано стараєтеся.
Ґлокта стиснув руку, і металеві щелепи з легкістю прокусили плоть і зімкнулися посередині, стиха клацнувши. Гаркер заволав, засмикався й заревів від страшного болю, а з червоного квадратика плоті на місці його соска забулькала кров, що побігла темними цівками по його блідому череву. Ґлокта скривився, відчувши різкий біль у шиї, і витягнув голову так, що почув, як шия клацнула. «Дивовижа: з часом навіть найжахливіші чужі страждання можуть стати... марудними».
— Практику Фрост, в інквізитора кровотеча! Прошу!
— Вибафте.
Брязнуло залізо, що його Фрост витягнув з жаровні розпеченим до червоного. Ґлокта, не встаючи, відчув тепло від нього. «Ах, розпечене залізо. Воно не береже таємниць і не бреше».
— Ні! Ні! Я...
Гаркерові слова перейшли в булькотливий крик: Фрост втиснув тавро в рану, і кімната мало-помалу наповнилася солоним запахом м’яса, що смажиться. Ґлокта відчув відразу: від цього запаху забурчав його порожній живіт. «Як, давно я востаннє їв добрий шматок м’яса?» Він витер вільною рукою свіжий піт з обличчя й поворушив під плащем зболілими плечима.
«Огидна в нас справа. То чому я це роблю?» Єдиною відповіддю став тихий хрускіт, коли Фрост обережно повернув залізо у вугілля, здійнявши розсип жовтогарячих іскор. Гаркер закрутився, заскавчав і затрусився, вирячивши очі, з яких текли сльози. Із почорнілої плоті в нього на грудях іще тягнулася цівка диму. «Огидна справа, далебі. Він, без сумніву, на це заслуговує, та це нічого не міняє. Можливо, він гадки немає, що сталося з Давустом, але це теж нічого не міняє. Запитання потрібно ставити, і саме так, ніби він знає відповіді на них».
— Чому ви вперто мені опираєтеся, Гаркере? Можливо... ви вважаєте... що в мене, коли я покінчу з вашими сосками, закінчаться ідеї? Ви так думаєте? Що я зупинюся на ваших сосках?
Гаркер витріщився на нього. У нього на губах надимались і лускали бульбашки слини. Ґлокта нахилився ближче.
— О ні, ні, ні. Це — лише початок. Це ще навіть не початок. Час відкривається перед нами в безжальному достатку. За потреби ми можемо витратити не один день, тиждень чи місяць. Ви серйозно вважаєте, що можете так довго зберігати свої таємниці? Зараз ви належите мені. Мені та цій кімнаті. Це не може припинитися, поки я не дізнаюся того, що мушу дізнатися.
Він потягнувся вперед і стиснув великим і вказівним пальцями другий сосок Гаркера. Взяв щипці й розімкнув їхні скривавлені щелепи.
— Як складно це зрозуміти?
Їдальня магістра Ейдер була неймовірним видовищем. На легенькому вітерці, що віяв із вузьких вікон, рябіли різноманітні тканини — срібні та багряні, золоті та пурпурові, зелені, блакитні та яскраво-жовті. Ширми з філігранного мармуру прикрашали стіни, а в кутках стояли великі вазони заввишки з людину. По підлозі були розкидані купки бездоганно чистих подушок, які неначе запрошували розлягтися в комфортних лінощах. У високих скляних посудинах палали барвисті свічки, що відкидали тепле світло в усі кутки й наповнювали повітря солодким запахом. В одному кінці мармурової зали потихеньку текла в басейн у вигляді зірки чиста вода. Від цього місця відгонило театральщиною. «Схоже на будуар королеви з якоїсь кантійської легенди».
Основним елементом композиції була сама магістр Ейдер, голова Гільдії спайсерів. «Сама королева торгівців». Вона сиділа в голові столу в бездоганно білій сукні з мерехтливого шовку з ледь помітним захопливим натяком на прозорість. На кожному дюймі її засмаглої шкіри виблискували самоцвіти, яких вистачило б на чималий статок; її волосся за винятком кількох пасом, що вигадливо кучерявилися довкола її обличчя, утримували на маківці гребені зі слонової кістки. Усе вказувало на те, що вона готувалася до цього весь день. «І жодна його мить не минула дарма».
Ґлокта, який зігнувся на стільці на протилежному кінці, тим часом як перед ним парувала миска з супом, почувався так, ніби приволікся на сторінки книжки казок. «Неймовірного роману про екзотичний південь, де магістр Ейдер — героїня, а я — огидний, скалічений лиходій із чорним серцем. Цікаво, як скінчиться ця казка?»