— То скажіть, магістре, за що мені така честь?
— Ви, як я розумію, поговорили з іншими членами ради. Мене здивувало та трішечки образило, що ви досі не забажали аудієнції в мене.
— Перепрошую, якщо ви відчули себе обділеною увагою. Залишити наймогутнішу особу наостанок здавалося цілком доречним.
Вона підвела очі з виглядом ображеної невинності. «До того ж надзвичайно вправно вдаваної».
— Я? Могутня? Вурмс контролює бюджет і видає укази, Віссбрук командує військами та втримує оборонні споруди, Кадія говорить за переважну більшість простого народу. Я не відіграю практично жодної ролі.
— Та ну, — беззубо всміхнувся Ґлокта. — Ви, звісно, осяйні, але я не зовсім засліплений. Вурмсів бюджет — це сльози порівняно з заробітками спайсерів. Люди Кадії стали практично безпорадними. Ви через свого заспиртованого приятеля Коску командуєте військами, вдвічі з гаком більшими за ті, якими командує Віссбрук. Єдина причина, з якої Союз узагалі цікавить ця суха скеля, — це торгівля, яку контролює ваша гільдія.
— Що ж, не люблю хвалитися, — простодушно знизала плечима магістр, — але я вважаю, що маю певний скороминущий вплив у місті. Ви, як я розумію, про дещо розпитували.
— Така моя робота. — Ґлокта підніс ложку до рота, щосили намагаючись не сьорбнути крізь останні зуби. — Суп, до речі, смачний.
«І, сподіваюся, не смертоносний».
— Я подумала, що ви можете це оцінити. Розумієте, я ж теж про дещо розпитувала.
У басейні плюскала і дзюрчала вода, на стінах шурхотіла тканина, об вишукану кераміку їхніх мисок тихенько дзенькало столове срібло. «Я сказав би, що перший раунд зіграно внічию». Першою порушила мовчанку Карлотдан Ейдер.
— Я, звичайно, усвідомлюю, що у вас завдання від самого архілектора. Украй важливе завдання. Я розумію, що ви не схильні до делікатності у словах, але вам, можливо, варто ступати трохи обережніше.
— Визнаю, моя хода незграбна. Бойове поранення, ускладнене двома роками тортур. Просто диво, що мені взагалі зберегли ногу.
Вона широко всміхнулася, демонструючи два ряди бездоганних зубів.
— Ви мене надзвичайно звеселили, але моїм колегам ви здалися дещо менш дотепним. І Вурмс, і Віссбрук відчувають до вас однозначну антипатію. Здається, вони називали вас свавільним, а також іншими епітетами, яких я краще не повторюватиму.
Ґлокта знизав плечима.
— Я прибув сюди не в пошуках друзів.
Він повністю вихилив свій келих чудового (хто б сумнівався?) вина.
— Але друзі можуть ставати в пригоді. Як мінімум друг — це мінус один ворог. Давуст невпинно всіх дратував, і це призвело до сумних наслідків.
— Давуст не мав підтримки Закритої Ради.
— Так. Але жоден документ не спинить ножового удару.
— Це погроза?
Карлот дан Ейдер засміялася легким, відкритим, привітним сміхом. Важко було повірити, що людина, здатна видавати такий звук, може бути зрадником, загрозою чи взагалі бути ще кимось, окрім надзвичайно чарівливої господині. «І все ж я не переконаний до кінця».
— Це порада. Порада, народжена гірким досвідом. Я була б рада, якби ви не зникли найближчим часом.
— Справді? Я гадки не мав, що вмію так чарувати за званою вечерею.
— Ви небагатослівні, конфліктні, трохи лякаєте та надзвичайно обмежуєте меню, але річ у тому, що ви корисніші для мене тут, аніж... — тут вона змахнула рукою, — там, куди пішов Давуст. Не хочете ще вина?
— Звичайно, хочу.
Вона підвелася зі стільця й пурхнула до нього, ступаючи ногами по холодному мармуру, наче танцівниця. «Босоніж, за кантійським звичаєм». Коли вона нахилилася вперед, щоб наповнити Ґлокті келих, вітерець заворушив легкий одяг довкола її тіла й війнув її насиченим запахом йому в обличчя. «Моя мати хотіла б, щоб я одружився саме з такою жінкою — вродливою, розумною і страх якою багатою. Власне кажучи, я й сам хотів би одружитися саме з такою жінкою, коли був молодшим. Коли був іншою людиною».
Мерехтливе світло від свічок сяяло на її волоссі, блищало на самоцвітах на її довгій шиї, пронизувало вино, коли те виливалося з горла пляшки. «Вона намагається мене причарувати лише через те, що в мене є указ Закритої Ради? Звичайна робота на власну користь, щоб бути в добрих стосунках із могутніми людьми? Чи вона сподівається обдурити мене, відвернути мою увагу та віднадити від неприємної правди?» Вона ненадовго зустрілася з ним поглядом, усміхнулася ледь помітною багатозначною усмішкою й перевела погляд на його келих. «Чи маю я стати її маленьким обідранцем, який прилип замурзаним личком до вікна пекарні, стікаючи слиною через солодощі, що їх, як я знаю, ніколи не зможу собі дозволити? Мабуть, ні».
— Куди зник Давуст?
Магістр Ейдер зупинилася на мить, а тоді обережно поставила пляшку. Плавно сіла на найближчий стілець, поставила лікті на стіл, поклала підборіддя на руки та вдивилася Ґлокті в очі.
— Я підозрюю, що його було вбито якимось зрадником у місті. Ймовірно, агентом гурків. Я ризикую сказати вам те, що ви вже знаєте, але Давуст підозрював, що у правлячій раді міста діє змова. Він розповів про це мені незадовго до свого зникнення.
«Справді?»
— Змова у правлячій раді? — Ґлокта захитав головою в удаваному жаху. — Невже таке можливо?
— Будьмо чесними одне з одним, очільнику. Я хочу того, що й ви. Ми, Гільдія спайсерів, вклали в це місто надто багато часу та грошей, щоб дозволити йому перейти до гурків, а ви, схоже, можете забезпечити більше шансів його втримати, ніж оті ідіоти Вурмс і Віссбрук. Якщо в наших стінах є зрадник, я хочу, щоб його знайшли.
— Його... або її.
Магістр Ейдер підняла одну витончену брову.
— Ви не могли не зауважити, що я — єдина жінка в раді.
— Я це зауважив. — Ґлокта шумно сьорбнув із ложки. — Але вибачте, якщо я поки що не стану скидати вас із рахунку. Щоб переконати мене в невинуватості якоїсь людини, потрібне щось більше за добрий суп і приємну розмову.
«Хоча це, хай йому грець, більше за те, що запропонували мені інші».
Магістр Ейдер усміхнулася, підіймаючи келих.
— Тоді як я можу вас переконати?
— Чесно? Мені потрібні гроші.
— Ах, гроші. Все завжди зводиться до цього. Витягувати гроші з моєї гільдії — це все одно, що намагатися відкопати воду в пустелі: це — виснажлива, брудна й майже завжди марна робота.
«Чимось схоже на розпитування інквізитора Гаркера».
— Про яку суму ви думали?
— Можна було б розпочати, скажімо, зі ста тисяч марок.
Ейдер насправді не захлинулася вином. «Радше трохи ним забулькотіла». Вона обережно поставила свій келих, тихенько прокашлялася, м’яко витерла рота куточком серветки, а тоді поглянула на Ґлокту, піднявши брови.
— Ви чудово знаєте, що не отримаєте такої суми.
— Наразі я погоджуся на будь-яку суму, яку ви можете мені надати.
— Подивимося. Ваші амбіції обмежуються лише сотнею тисяч марок, чи я можу зробити для вас щось іще?
— Правду кажучи, можете. Мені потрібно, щоб торгівці покинули Храм.
Ейдер злегка потерла собі скроні, так, ніби Ґлоктині вимоги доводили її до головного болю.
— Він хоче вигнати торгівців, — пробурмотіла вона.
— Це було необхідно, щоби здобути підтримку Кадії. Якщо він буде проти нас, нам годі сподіватися, що ми надовго втримаємо місто.
— Я роками казала цим зарозумілим дурням те саме, та все ж приниження тубільців стало доволі популярною розвагою. Чудово, коли ви хочете, щоб вони пішли?
— Завтра. Не пізніше, ніж завтра.
— І вас називають свавільним? — Вона захитала головою. — Чудово. До завтрашнього вечора я цілком можу стати найменш популярним магістром на пам’яті нині живих, якщо взагалі збережу доти свою посаду, але я постараюся вмовити на це Гільдію.