— Мулів, так? — загарчав Тридуба. — Мули можуть хвицатись. Пильнуй, щоб котрийсь із них не відтяв тобі голову копняком, хлопче.
Тут він розвернувся й побрів дорогою туди, звідки вони прийшли. Перелякані люди квапливо розступалися перед ним, а тоді сходилися назад у нього за спиною; всі вони одночасно кричали та благали солдатів пояснити, чому це їх треба впускати, поки інші лишаються на холоді.
— Не зовсім той прийом, на який ми сподівалися, — пробурчав Шукач. Тридуба не сказав нічого — він просто крокував попереду, опустивши голову. — Що тепер, отамане?
Його друзяка похмуро озирнувся через плече.
— Ти мене знаєш. Думаєш, мене влаштовує ця срана відповідь?
Шукачеві чомусь здавалося, що ні.
Найкраще виснувані плани
приймальні лорд-губернатора Енґлії було холодно. Вона мала високі стіни з голої холодної штукатурки, простору підлогу з холодних кам’яних плит і великий камін, у якому не було нічого, крім холодного попелу. Єдиною її оздобою був великий гобелен, що висів в одному кінці приміщення, з вишитим золотим сонцем Союзу та схрещеними молотами Енґлії посередині.
Лорд-губернатор Мід розвалився в жорсткому кріслі перед величезним порожнім столом, ні на що конкретно не дивлячись. Його права рука кволо тримала за ніжку келих вина. Обличчя в нього було бліде й виснажене, службовий одяг — пом’ятий і брудний, а рідке сиве волосся скуйовджене. Майор Вест, який народився й виріс в Енґлії, часто чув, як Міда називали сильним лідером, видатною особистістю, невтомним оборонцем провінції та її людей. Тепер він був схожий на оболонку від людини, розчавлену вагою великого ланцюга, що вказував на його посаду, — порожню й холодну, як його величезний камін.
Температура у приміщенні була дуже низька, та атмосфера в ньому була ще холодніша. Лорд-маршал Бурр стояв посередині, широко розставивши ноги й до болю міцно зчепивши руки за спиною. Майор Вест, нерухомий, як колода, стояв біля його плеча, понуривши голову та шкодуючи, що зняв плащ. Тут, мабуть, було ще холодніше, ніж надворі, а погода стояла жахлива навіть як на осінь.
— Ви будете вино, лорд-маршале? — промимрив Мід, навіть не підвівши очей. Його голос у великому приміщенні звучав кволо і пронизливо тонко. Вестові здавалося, що ще трохи — і він побачить, як старий видихає пару.
— Ні, ваша милосте, не буду.
Бурр супився. Останній місяць чи два він, на думку Веста, супився без упину. Його обличчя, здавалося, не могло мати якогось іншого виразу. Він супився з надією, супився від вдоволення, супився від подиву. Зараз він супився від надзвичайно сильного гніву. Вест нервово переступив із однієї закоцюблої ноги на другу, намагаючись запустити потік крові та шкодуючи, що він тут опинився.
— А ви, майоре Вест? — прошепотів лорд-губернатор. — Будете вино?
Вест відкрив рота, щоб відмовитись, але Бурр його випередив.
— Що таке? — прогарчав він. Його суворі слова відбилися від холодних стін і прокотилися луною під холодною стелею.
— Що таке?
Лорд-губернатор стріпонувся й неквапом перевів погляд запалих очей на Бурра так, ніби вперше його бачив.
— Я втратив синів.
Він підхопив свій келих, попри дрож у руці, і вихилив його до останку.
Вест побачив, як маршал Бурр іще міцніше зчепив руки за спиною.
— Співчуваю вашій утраті, ваша милосте, але я мав на увазі ситуацію в ширшому розумінні. Я кажу про Чорний Колодязь.
Мід якось здригнувся від самої лише згадки про це місце.
— Там був бій.
— Там була бійня! — гаркнув Бурр. — Чим ви це поясните? Хіба ви не одержали наказів від короля? Зібрати всіх вояків, яких тільки можна, зайняти оборонні позиції, чекати на підкріплення? І за жодних обставин не ризикувати, б’ючись із Бетодом!
— Накази від короля? — Лорд-губернатор скривив вуста. — Тобто накази Закритої Ради? Я їх одержав. Прочитав. Обміркував.
— А далі?
— Порвав.
Вест почув, як лорд-маршал важко задихав через ніс.
— Ви їх... порвали?
— Я та моя родина сто років керували Енґлією. Коли ми прибули сюди, тут не було нічого, — говорячи, Мід гордо підняв підборіддя й випнув груди. — Ми приборкали дичавину. Ми вирубали ліси, проклали дороги та збудували ферми, шахти й міста, що збагатили весь Союз!
Очі старого значно пояснішали. Тепер він здавався вищим, сміливішим, сильнішим.
— Люди цього краю спершу шукають захисту в мене, а вже тоді дивляться за море! Невже я мав дозволити цим північанам, цим варварам, цим звірам безкарно чинити набіги на мої землі? Нищити величну роботу моїх прабатьків? Грабувати, палити, ґвалтувати й убивати скільки завгодно? Сидіти за своїми стінами, поки вони пускають під меч Енґлію? Ні, маршале Бурр! Тільки не я! Я зібрав усіх бійців, дав їм зброю й послав їх на герць із дикунами, а очолили їх троє моїх синів. Що ще я мав зробити?
— Дотримати своїх сраних наказів! — заволав Бурр на весь голос. Вест вражено сахнувся; у нього в вухах і досі відлунював оглушливий крик.
Мід сіпнувся, витріщився з роззявленим ротом, а тоді в нього затремтіли вуста. Старому навернулися на очі сльози, а його тіло знов обм’якло.
— Я втратив синів, — прошепотів він, опустивши погляд на холодну підлогу. — Я втратив синів.
— Мені шкода ваших синів, та й усіх інших, чиї життя були марно загублені, але не шкода вас. Ви самі накликали це на себе.
Бурр скривився, а тоді ковтнув і потер живіт. Поволі підійшов до вікна й визирнув на холодне сіре місто.
— Ви згайнували всі свої сили, а я тепер мушу прорідити власні, щоб поставити гарнізони у ваших містах і фортецях. Тих, хто пережив Чорний Колодязь, а також інших озброєних людей, здатних битися, переводьте під моє командування. Нам знадобляться всі люди до останнього.
— А я? — промимрив Мід. — Оті пси з Закритої Ради, мабуть, завивають, вимагаючи моєї крові?
— Хай завивають. Ви потрібні мені тут. На південь ідуть біженці, що тікають від Бетода чи від страху перед ним. Ви останнім часом дивились у вікно? В Остенгормі їх повно. Вони тисячами юрмляться довкола стін, і це — лише початок. Ви подбаєте про їхнє благополуччя та їхню евакуацію до Міддерланду. Ваші люди тридцять років шукали у вас захисту. Ви їм ще потрібні.
Бурр знову повернувся обличчям до кімнати.
— Надайте майорові Весту список підрозділів, які ще лишаються боєздатними. Що ж до біженців, то вони потребують їжі, одягу й даху над головою. Приготування до їхньої евакуації повинні розпочатися негайно.
— Негайно, — прошепотів Мід. — Звісно, негайно.
Бурр швидко позирнув на Веста з-під густих брів, глибоко вдихнув, а тоді попрямував до дверей. Вест на виході озирнувся. Лорд-губернатор Енґлії так і сидів, зігнувшись у своєму кріслі у своїй порожній крижаній приймальні й поклавши голову на руки.
— Це Енґлія, — промовив Вест, показуючи на велику мапу, і повернувся обличчям до присутніх. Мало хто з офіцерів демонстрував хоч якийсь інтерес до того, що він мав сказати. Воно й не дивно, та все одно неприємно.
З правого боку довгого стола прямо й нерухомо сидів у своєму кріслі генерал Крой. Він був високий, худорлявий, міцний, мав незугарний череп, увінчаний коротким сивим волоссям, і просту та бездоганно чисту чорну форму. Офіцери з його величезного штабу були так само підстрижені, поголені, начищені й похмурі, як гурт жалібників. Навпроти, ліворуч, спочивав генерал Полдер, кругловидий, рум’яний, з величезними розкішними вусами. Високий комір, жорсткий від золотої нитки, доходив йому майже до великих рожевих вух. Люди з його почту сиділи на стільцях, як у сідлах; їхні яро-червоні однострої були щедро оздоблені позументом, верхні ґудзики вони безтурботно порозстібали, а плями від дорожньої багнюки носили як медалі.