Вест піднявся, спершись на одну руку: ним оволоділо раптове прагнення тікати. Він озирнувся через плече, але шляхів для втечі там не було. До них серед дерев ішов якийсь чоловік. Здоровань із густою бородою та шпагою на плечі, який ніс на руках дитину. Вест закліпав, намагаючись якось оцінити масштаби. Це була найбільша людина, яку він коли-небудь бачив, а дитиною був лорд-маршал Бурр. Велетень кинув свій тягар на землю, як в’язанку хмизу. Бурр поглянув на нього знизу вгору й відригнув.
Вест заскреготів зубами. Що цей старий дурень собі думав, коли отак від’їхав? Своїм сраним «часом просто хочеться поїздити верхи» він убив їх обох. Так почуваєшся живим? Та ніхто з них не переживе наступної години.
Він мусить битися. Зараз, можливо, йому випав останній шанс. Навіть якщо битися нічим. Краще померти так, аніж стоячи на колінах у багнюці. Він спробував видобути з себе гнів. Коли той був непотрібен, йому не було кінця-краю. Тепер на його місці не було нічого. Тільки відчайдушна безпорадність, яка обтяжувала йому руки й ноги.
Оце так герой. Оце так боєць. Йому вистачало снаги хіба на те, щоб не обісцятися. Він міг без проблем ударити жінку. Мало не до смерті задушити сестру. Згадуючи про це, він досі починав задихатися від сорому й відрази, навіть тепер, коли йому в обличчя дивилася власна смерть. Він же думав, що виправить усе згодом. От тільки «згодом» уже не стало. Ось воно, все, що лишилося. Він відчув у очах сльози.
— Пробач, — пробурмотів він собі підноса. — Пробач мені.
Він заплющив очі та став чекати кінця.
— Не треба вибачень, друже, — його, гадаю, кусали й сильніше.
Із лісу виник ще один північанин, який сів навпочіпки поруч із Вестом. Його худорляве лице обрамляли прямі темні патли. Очі жваві, темні. Розумні очі. Він лиховісно й аж ніяк не підбадьорливо всміхнувся. Два ряди твердих жовтих гострих зубів.
— Сядь, — промовив він із таким сильним акцентом, що Вест ледве його зрозумів. — Краще сядь і не ворушись.
Над ним і Бурром стояв ще один чоловік. Величезний, широкогрудий, із зап’ястками завтовшки з Вестові щиколотки. У його бороді та сплутаному волоссі була сивина. Ватажок, судячи з того, як розступилися перед ним інші. Він опустив погляд на Веста, повільно й задумливо, як часом дивляться на мураху, вирішуючи, чи не розчавити її чоботом.
— Як гадаєш, котрий із них — Бурр? — прогуркотів він північною мовою.
— Я — Бурр, — заявив Вест. Він мусив захистити лорд-маршала. Мусив. Він, не думаючи, незграбно підвівся, але в нього ще паморочилася голова після падіння, і, щоб не впасти, довелося схопитися за якусь гілку. — Я — Бурр.
Старий воїн повільно й упевнено зміряв його поглядом.
— Ти?
Він вибухнув сміхом, глибоким і загрозливим, як буря на віддалі.
— Мені це до вподоби! Це добре!
Він повернувся до явного лиходія.
— Бачиш? Ти ж наче казав, що їм, цим південцям, не вистачає сміливості?
— Я казав, що їм бракує мізків. — Одновухий згори вниз поглянув на Веста, як голодний кіт на пташку. — І спростування я поки що не бачив.
— Здається, це оцей.
Ватажок дивився на Бурра.
— Це ти Бурр? — запитав він спільною мовою.
Лорд-маршал подивився на Веста, тоді підвів погляд на височезних північан, а тоді поволі зіп’явся на ноги. Випрямився та обтрусив форму, як людина, що готується померти з гідністю.
— Я — Бурр, і я вас не потішу. Якщо ви збираєтеся нас убити, то зробіть це зараз.
Вест залишався на місці. Тепер витрачати сили на гідність видавалося недоречним. Він уже мало не відчував, як сокира вгризається йому в голову.
Але північанин із сивиною в бороді тільки всміхнувся.
— Я розумію, як можна так помилитись, і вибачте, якщо ми подіяли вам на нерви, але ми прийшли не вбивати вас. Ми прийшли вам допомогти.
Вест силкувався зрозуміти, що він чує.
Тим самим був зайнятий Бурр.
— Допомогти нам?
— На Півночі вдосталь людей, які ненавидять Бетода. Удосталь тих, хто не стає на коліна з власної волі, а є й такі, що не стають на коліна взагалі. Це ми і є. У нас давно назрівала чвара з тим покидьком, і ми воліємо за всяку ціну покласти їй край. Битися з ним самі ми не можемо, але ми чули, що ви б’єтеся з ним, і тому вирішили приєднатися до вас.
— Приєднатися до нас?
— Ми прийшли для цього здалеку, і, судячи з того, що ми бачили дорогою, наша поміч вам би придалася. Та коли ми сюди дісталися, ваші люди не дуже захотіли нас приймати.
— Вони трохи грубіянили, — зауважив худорлявий, який сидів навпочіпки біля Веста.
— Так і є, Шукачу, так і є. Але ми не звикли відступати, коли нам трохи грубіянять. Тоді мені й спало на думку поговорити з вами, так би мовити, як отаман із отаманом.
Бурр поглянув на Веста.
— Вони хочуть битися разом з нами, — сказав він. Вест кліпнув, досі намагаючись звикнути до думки про те, що він може пережити цей день. Шукач уже простягнув йому шпагу руків’ям уперед і широко всміхнувся. За мить Вест усвідомив, що шпага належить йому самому.
— Дякую, — промимрив Вест, вовтузячись із руків’ям.
— Нема за що.
— Нас п’ятеро, — говорив тим часом ватажок, — і всі Імениті й бувалі. Ми билися проти Бетода й билися з ним по всій Півночі. Ми знаємо його звички, як мало хто інший. Можемо ходити в розвідку, можемо битися, можемо, як бачите, ставити пастки. Не відмовимося від жодної роботи, на яку варто тратити сили, а на нашу думку, того варте будь-яке завдання на шкоду Бетодові. Що скажете?
— Ну... гм, — пробелькотів Бурр, потираючи підборіддя великим пальцем. — Ви, безперечно, люди надзвичайно... — тут він по черзі оглянув їхні суворі брудні, пошрамовані обличчя, — ...корисні. Як я можу опиратися такій люб’язній пропозиції?
— Тоді мені краще всіх представити. Оце-от Шукач.
— Тобто я, — прогарчав худорлявий і гострозубий, іще раз зблиснувши неприємною усмішкою. — Радий знайомству.
Він узяв Веста за руку і стиснув її так, що в того аж кісточки пальців хруснули.
Тридуба тицьнув великим пальцем убік, на лиходія з сокирою й без вуха.
— Оцей товариський хлопака — Чорний Доу. Я сказав би, що з часом він стає кращим, але це неправда.
Доу повернувся і знову сплюнув на землю.
— Здоровань — це Тул Дуру. Його називають Грозова Хмара. Ще є Хардінг Мовчун. Він десь серед дерев, притримує ваших коней осторонь дороги. Втім, ви не турбуйтеся: йому б не було чого сказати.
— А ви?
— Руд Тридуба. Ватажок цього маленького загону у зв’язку з тим, що наш попередній ватажок возз’єднався з землею.
— Возз’єднався з землею. Ясно. — Бурр глибоко вдихнув. — Ну, що ж... Можете доповісти про своє прибуття полковникові Весту. Не сумніваюся, що він зможе відшукати для вас їжу та житло, уже не кажучи про роботу.
— Я? — перепитав Вест, у якого в руці досі висіла шпага.
— Саме так. — Лорд-маршал ледь помітно всміхнувся кутиком рота. — Наші нові союзники мають чудово вписатися в почет принца Ладісли.
Вест не міг визначитися, сміятися йому чи плакати. Він же щойно подумав, що його становищу вже нікуди ускладнюватись, а тепер у нього п’ятеро дикунів на шиї.
Тридубу цей результат, схоже, цілком задовольнив.
— Добре, — схвально кивнув він на знак згоди. — Отже, вирішено.
— Вирішено, — промовив Шукач, і його лиха усмішка стала ще ширшою.
Чолов’яга, що звався Чорним Доу, зміряв Веста довгим холодним поглядом і прогарчав:
— Йобаний Союз.
Запитання
Зандові дан Ґлокті,
очільникові Дагоски, строго конфіденційно