Сьогоднi я вперше не голився i не стояв пiд душем — треба було йти на працю просто звiдси, з бару. По дорозi звернув на кам’янистий майданчик перед морем, роздягнувся, поквапом пiрнув у прозору прохолодну воду. Якщо пан Пiро не помiтить невеликої щетини i трохи запалих очей, усе обiйдеться. А вдень я пiду додому й вiдiсплюся.
У службовiй кiмнатi дiвчата вже перевдягалися, поправляли зачiски й укомплектовували вiзки. Настрiй у них був гарний — попереду вихiдний.
— Що робиш завтра? — запитала мене Сiбiлла. — Хочеш, поїдемо з нами на Комiно, попiрнаємо? Вiзьмеш iз собою свою дiвчину.
— Дякую, Бiллi, ти справжнiй друг, — вiдповiв я. — Але я, мабуть, буду вiдсипатися.
— Як знаєш. Але врахуй — пропозицiя чинна до завтрашнього ранку! Ти готовий? Пiднiмемося разом?
— Авжеж!
Я швидко накинув бiлу бавовняну куртку, i ми рушили до службового лiфта: Сiбiллi — на п’ятий, менi — на сьомий. Дверi дзеркальної кабiни безшумно вiдчинилися перед нами.
— Слухай, — менi раптом дуже захотiлось її про це запитати, але я не знав, як правильно сформулювати запитання, щоб воно не здалося дивним. — А тобi доводилося знайомитися з гостями нашого готелю?
Сiбiлла здивовано позирнула на мене.
— А навiщо? Для чого вони менi? Все одно тут зазвичай не дають чайових, адже наш готель працює за схемою «all inclusive». А що?
— Так… Iнодi менi просто цiкаво, за ким ми прибираємо? Хто вони? Вiдкiля?
— Я про це не задумуюся. Нiчого цiкавого. Туристи, бiзнесмени, науковцi, божевiльнi пiрнальники… Вавилон! Ну, менi пора! Не забудь: пропозицiя чинна!
— Хай щастить!
Дверi лiфта м’яко зачинилися за нею.
…У 713-й я ввiйшов, ледве волочачи за собою проклятий вiзок. Ба, тут узагалi не було чого прибирати! Уперше зi схваленням i зловтiхою я впiймав себе на тому, що в менi зароджується пофiгiзм. Менi тiльки було цiкаво, де книжка. Цього разу я знайшов її на дзеркальному столику, у нiй була закладка, пересунена десятьма сторiнками вперед. Не густо. Очевидно, панi не надто швидко читає. Звiсно, хiба сюди приїжджають для того, щоб читати, а тим бiльше — перечитувати? Те, що книжку взяли перечитувати, у мене не викликало жодного сумнiву. Якщо, звичайно, її господарцi не п’ятнадцять рокiв. А це, судячи з добору косметики, малоймовiрно. Я швидко застелив лiжко, не надто дбаючи про iдеально гладеньку поверхню ковдри (для громадянки з колишнього Союзу — зiйде!), витрусив у пакет умiст кошикiв для смiття, змахнув неiснуючий пил. I, як злодюжка, вiдкрив книгу. Тепер головний герой сидiв у кондитерськiй i сперечався з товстою бюргершею… Я позирнув на попiльницю. Помiтив: там лежали обгортки вiд льодяникiв «Барбарис». Я ще пам’ятав цi червонi довгастi ягiдки, намальованi на срiбному тлi. От тiльки смак геть забув. Далi на мене чекало ще одне маленьке вiдкриття: кiлька таких самих обгорток були складенi «корабликами». Та що ж це?!
Я теж любив так робити в дитинствi. Викидати фантики лiнувався й майстрував iз них «кораблики». Їх у мене була цiла армада — з «Ведмедикiв на Пiвночi», «Гулiверiв», «Рачкiв». Пiзнiше я ненавидiв усе солодке.
Попiльницю я витрусив i замислився: чи викидати «кораблики»? Потiм рiшуче згрiб їх у кишеню.
Уже спускаючись лiфтом, згадав, що забув закрити книжку.
Удома, ледь кивнувши мiсiс О’Тулл, яка сидiла при входi, я вiдразу ж звалився на лiжко. Мiй органiзм перестав витримувати такi навантаження — безсоннi ночi плюс прибирання п’ятнадцяти кiмнат. Очевидно, я катастрофiчно старiв. Колись я мiг не спати кiлька дiб: вiдсиджував обов’язкових вiсiм годин на службi, грав у клубнiй дискотецi на «Електронi» й «водив козу» до ранку, а потiм знову йшов у свiй НДI.
Заснув я вiдразу. Менi снився Дмитрик, який обрiс шерстю. Вiн стояв посеред залитої сонцем лiсової галявини, поруч бавився виводок волохатих дитинчат.
— Дмитрику, ти живий? — запитав я.
— А ти? — просвистiв йєтi й простягнув до мого обличчя пелехату руку — вона була м’якою i прохолодною. — Дай менi що-небудь…
Я полiз до кишенi — там були тiльки зiжмаканi фантики. Я ще хотiв щось запитати, але зненацька зрозумiв, що не можу розмовляти з Дмитром його мовою.
— Do you speek Еnglish? — дурнувато пробурмотiв я.
Йєтi-Дмитрик щось просвистiв i, пiдхопивши дитинчат на могутнi плечi, пiшов, проламуючи густi заростi барбарису…