— Мiстере Майкле! Мiстере Майкле!
Я прокинувся вiд стукоту в дверi.
— Майкле, до вас прийшли!
У скронях гупало з не меншою силою. Я звiвся й вiдчинив дверi. Щаслива бабуся О’Тулл стояла на порозi, притискаючи до грудей букетик польових квiтiв нудотножовтого кольору, за її спиною стояв Аль Венетто з якимось засмаглим незнайомцем у вилинялих бриджах.
— Заходьте, — розпорядилася мiсiс Стефанiя. — Гостi в цьому будинку — велика рiдкiсть!
Вона ще хвилину покрутилася в кiмнатi, навiть пiдбила мою подушку й гордо вiдбула на свою позицiю — у крiсло в патiо.
— Сьогоднi до восьмої в пабi працює Марґа, — винуватим тоном почав Аль. — А ми от вирiшили зайти провiдати Майкла-водожера… (усвiдомлюючи певну незручнiсть вiд раптового вторгнення, Аль вирiшив називати мене шанобливо — у третiй особi). — Заходь, Еде!
Не було на те ради. Я зрозумiв, що Аль таки вирiшив нав’язати менi знайомство з Акулою. Хлопець у бриджах ввiйшов у кiмнату.
— Це — Еджiдiо-акула, це — Майкл-водожер! — представив нас Аль.
Акула був схожий на кiношного плейбоя: волосся в нього теж було вигорiле, шкiра — дублена водою i сонцем, м’язи так i перли з футболки непевного кольору.
— Я рiдко буваю в мiстi, — сказав Еджiдiо, тиснучи мою долоню. — Переважно живу на яхтi, а з вами давно хотiв познайомитися. Ви, кажуть, росiянин?
— Нi, — вiдповiв я. — Я — українець. Мешкав колись у Києвi.
— О! — чомусь зрадiв Ед. — «Динамо»? Чорнобиль? Андре Шевченко?!
Менi стало нецiкаво. Я мiг би додати до цього перелiку ще десяток iмен i подiй, але навiщо? Нехай буде «Динамо»…
Яка рiзниця?
Менi було нiкуди посадити непрошених гостей, а в холодильнику, наскiльки я пам’ятав, було тiльки двi банки пива. Сьогоднi я навiть не їздив обiдати. Навряд чи це були тi гостi, що приносять iз собою пиво з рибою чи горiлку iз солоними огiрками.
— Може, вийдемо, повечеряємо? — запропонував я.
— Тодi я запрошую! — Ед-акула з полегшенням пiднявся зi стiльця, що вочевидь був йому затiсний.
— Ходiмо до мене! — сказав Аль Венетто. — Менi все одно через пару годин треба замiнити Марґу…
Але йти в паб, де я просидiв усю минулу нiч, зовсiм не хотiлось, уже краще з’їздити в Рабат. Очевидно, Еджiдiо теж не влаштовувала перспектива там сидiти, бо вiн запропонував узяти пива й рушити на його яхту.
Аль Венетто категорично вiдмовився. Марґа була його дружиною i нiзащо не погодилася б стримiти в пабi до ранку, а на менше, мабуть, Аль i не розраховував. Тому вiн зажурено поплентався уздовж Рiа-плаза на околицю Сент-Джулiуса, а ми з Еджiдiо впiймали таксi й поїхали до бухти Блакитний грот, де швартувалася його яхта. Я вiдчував себе дещо незручно. Це була перша людина, що захотiла познайомитися зi мною. Я забув, про що можна розмовляти з незнайомцем, хоча Еджiдiо-акула здався менi простим i не зарозумiлим, а головне — небалакучим.
Яхта стояла не на причалi, а бовталася, припнута до каменя, що стирчав iз води. Вона була невелика, але стiйка, чудово обладнана для далеких мандрiвок. Обшита деревом каюта була начинена рiзноманiтними мапами, вражала небаченими досi водолазними прибамбасами, включно з пiдводною вiдеокамерою. Ми розташувалися на палубi, на теплих дошках, i господар виставив на iмпровiзований стiл пиво, впiйманого на вудку спрута й купу чiпсiв. Яхта погойдувалася на легких хвилях i, хоча сонце хилилося до заходу, пiд яхтою проглядалося бiлiсiньке пiщане дно, схоже на пустелю.
— Тут метрiв iз десять глибини, — помiтивши мiй погляд, сказав Еджiдiо-акула.
— Облиш, не бiльше п’яти… — кинув я.
Ед спритно жбурнув менi банку з пивом. I ми ще кiлька хвилин iз задоволенням поглинали прохолодний напiй, потiм захрумтiли чiпсами, i я подумав, що вже краще б ми поїхали до Марiо в ресторан. Там принаймнi можна було б замовити горiлку… Не люблю я починати знайомство зi слабких напоїв, пiсля них на мене навалюються туга й нiмота.
— Аль сказав, що ви займаєтеся пiдводною археологiєю… Напевно, цiкаво?
— Так, складаю карти мiсцевостей, де затонули кораблi. Якщо бували в археологiчному музеї у Валлеттi, може, бачили, скiльки там усякої всячини пiд склом — це моїх рук справа, — вiн говорив привiтно й охоче. — Взагалi, iсторiя — мiй пунктик. На жаль, на це немає грошей, скiльки треба, тому багато що з мальтiйської минувшини ще не дослiджено…
— Так, мене це спершу дивувало…
— Нiчого дивного: у нас занадто мало своїх фахiвцiв, здебiльшого працюють ученi-iноземцi. А ви як сюди потрапили? Аль розповiдав якiсь небилицi.
Я вийняв пачку сигарет i простягнув її Еджiдiо, але той заперечливо похитав головою i (так я й думав!) дiстав люльку. Сонце швидко падало в море, i вода, здавалося, була пiдсвiчена зсередини рiвним синiм свiтлом.