— Аль любить розповiдати небилицi… Про вас, наприклад, вiн говорив, що ви шукаєте золотого сокола.
Я не був налаштований на спогади. Вечiр уповзав у мене, як вуж, i я щодалi бiльше злився, що не здогадався купити хоча б коньяку.
— Я його майже знайшов, — пiдморгнув менi Ед. — Тiльки не тут, — вiн кивнув на море.
— Де ж?
— Вам це справдi цiкаво? — очi його спалахнули, як у людини, одержимої нав’язливою iдеєю. Скiльки разiв менi випадало бачити такi очi в письменникiв, якi не вiдбулися, готових годинами говорити про свiй ненаписаний шедевр. — Усi мене вважають трохи ненормальним, — завваживши мiй насторожений погляд, продовжував Еджiдiо-акула. — Але найнесподiванiшi вiдкриття вiдбуваються саме випадково. Якщо тiльки йдеш до них з дитинства. Я збирав iнформацiю, копирсався на днi моря, сидiв в архiвах…
— I що ж? Ви знайшли його?
— Майже. Щоправда, це поки що гiпотеза… Думаю, вiн, сокiл, зовсiм поруч. Можна сказати, у нас пiд носом. Там… — Вiн кивнув у бiк Валлетти, яка даленiла в сутiнках. — Бачите, праворуч замок? Це замок Сент-Анджело, його ще називають замком «Бiлої Дами». Зараз вiн на реставрацiї, але там живе один з мальтiйських лицарiв, що залишилися тут, — старий Кретьєн. Дуже хитрий дiд, скажу я вам! Якось менi довелося бути в нього — хотiв розпитати про деякi речi. У мене була при собi копiя старовинної лiтографiї iз зображенням цього сокола. Його розмiри я знаю напам’ять. Отож цей Кретьєн показав менi точну копiю птаха, вiдлиту з мiдi. Вона стояла у вiтальнi пiд скляним ковпаком. Мене затiпало. Мiдь не темнiє, а цей сокiл був геть чорним i ще облупився, немов його не раз лакували. Я певен, що це — оригiнал. Знаєте, колись часто маскували такi речi пiд пiдробку за допомогою зумисного грубого фарбування.
— Якщо це правда, то навiщо розповiдати про нього першому зустрiчному? — здивувавсь я.
— Ви до цього зовсiм байдужi, а ще — чужинець, — споквола мовив Ед, акуратно вибиваючи залишки попелу з люльки в целофановий пакетик. — Ви — не такий, як усi. Менi б хотiлося довiдатися про вас бiльше, нiж теревенять у мiстi.
Я сумно оглянув наше «застiлля»: пиво, чiпси, стружка зi спрута. I менi враз нестерпно захотiлося, щоб тут, як на скатертинi-самобранцi, з’явилася печена на вугiллi картопля, срiблястий, лискучий вiд жиру оселедчик, пучки свiжої цибулi, петрушки, кропу, рожево-молочний кусень молодого сала iз золотавою нiжною шкiрочкою, малюсiнькi огiрочки й пузатi лiловi помiдори «бичаче серце», кiльця домашньої ковбаски, густо начиненi зернятками гiрчицi й, нарештi, спiтнiла (бо з морозильника) пляшка «перваку», яка би плакала крижаними сльозами. Отодi, подумав я, наша розмова велася б зовсiм iнакше. Тому що я бачу — ти гарний хлопець i так само знемагаєш вiд туги за минулим чи нездiйсненним.
— Знаєш, Еде, — в мене навiть голос змiнився, i я не помiтив, як перейшов на «ти». — Я б iз задоволенням побалакав з тобою про те-се. Але все це, — я роззирнувся довкiл, — не дуже надихає. Якщо хочеш, зустрiнемося наступного вихiдного, спозаранку. Майнемо на який-небудь острiв, а застiлля беру на себе я.
Отут менi спало на думку: два чоловiки на безлюдному островi — це виглядало б доволi дивно. Зрештою, я мiг узяти iз собою Марiю (все одно не повiрить, що я проводжу вихiдний iз товаришем) i кого-небудь для Еджiдiо. Я чомусь був упевнений, що його «плейбойська» зовнiшнiсть призначена тiльки для риб, — аж надто неприкаяно вiн виглядав на своїй яхтi. Йому цiлком би пасувала, скажiмо, Елiзабет чи ще краще — Сiбiлла. Познайомитися з пiдводним археологом ця красуня не вiдмовиться, а менi буде приємно спостерiгати за нею в неробочiй обстановцi. Справа вирiшилася простiше, нiж я припускав. Еджiдiо з радiстю пiдтримав мою iдею.
Ми трохи помовчали. Як завше, мене охопили сумнiви: може, дарма все це? Будь-яка активнiсть лякала мене, а новi знайомства насторожували i здавалися безглуздими.
— Ти коли-небудь плавав з аквалангом? — пiсля паузи запитав Еджiдiо-акула.
— Не доводилося.
— А хочеш?
Я бачив, що йому страшенно хочеться зробити менi приємне, вiн вiдчув, що я трохи знiтився.
— Можна спробувати. А в тебе є акваланг?
— Авжеж! Два цiлком пристойних апарати. Правда, застарiлої конструкцiї. От тiльки костюмiв немає. Але тепер спекотно, у водi не замерзнем. Ну, то як?
— Гайда!
Ед зрадiв, заметушився, виволiк звiдкись iзнизу два жилети з балонами, маски, ласти й пояси зi свинцевими вантажами. Вiн хвилювався, немов господар будинку, що веде гостей у потаємнi кiмнати, — море було його зaмком, його обiтованою землею, i вiн хотiв, щоб вона теж припала менi до душi.
Вiн перевiрив балони. Потiм iз вправнiстю досвiдченого тренера (втiм, вiн улiтку мав приробiток iнструктора з дайвiнгу) Ед начепив на мене стрiчку з трьома свинцевими пластинками, допомiг надягти жилет iз причепленими позаду балонами. Потiм швидко екiпiрувався й сам. Перед зануренням вiн прочитав менi цiлу лекцiю, розмахуючи шлангом iз загубником на кiнцi.