— Цi «вушка» затискаєш зубами, загубник — губами, витягнутими в «рурочку», начебто вимовляєш звук «у». Дихаєш рiвномiрно. Руками не розмахуєш — працюють тiльки ноги. Якщо вода раптом потрапить у шланг, натиснеш цю кнопку — i вода видалиться автоматично. Щоб нормалiзувати внутрiшньочерепний тиск, затиснеш носа i зробиш видих. Тепер про сигнали. Якщо все гаразд, покажеш «о’кей», — вiн з’єднав вказiвний палець iз великим. — Ось так — великий палець угору! — спливаємо. Палець униз — опускаємось. Усе просто, як у Римi. Пiрнемо тут, бiля берега. Тобi для першого разу вистачить глибини. Десять метрiв улаштовує?
Мене влаштовувало. I ми пiрнули. Кiлька хвилин я пiд орудою Еда-акули вчився правильно дихати, а потiм вiн потяг мене вниз…
Вода зiмкнулася надi мною овальною блакитною банею. Я розглянувся навсiбiч. Ми буквально врiзалися в зграю срiблястих пласких риб, що металися навколо i трiпотiли плавцями, як переляканi пострiлом птахи. Я показав Едовi знак «о’кей» i вказав пальцем униз. Ми плавно пiшли до дна. Воно було пiщаним. Я лiг, як на пляжi, й розкинув руки. Виникла повна iлюзiя того, що лежу на березi. Тiльки неймовiрна тиша й рiзнобарвнi рибки нагадували, що надi мною — товща води. Якби можна було тут жити! Тихо перебирати ногами i пливти, ховатися в печерах i мовчати…
Я думав про затонулi кораблi, в каютах яких, можливо, досi висять унiкальнi картини, а в трюмах перезрiвають пляшки з вином, про величезних китiв i кораловi сади, про весь цей свiт тишi, облаштований так гармонiйно й недоступно. Ед кружляв поруч, готовий будь-якої митi прийти на допомогу. I раптом я подумав про Бо. Про те, що мiг побачити вiн в останнiй момент… Поки вода не проникла за скло, не вибила його могутнiм потоком. Я засигналив Еджiдiо: «спливаємо». Навiть ця стихiя виявилася не для мене.
Ми зринули на поверхню.
— Усе було чудово, — похвалив мене Ед. — Наступного разу повезу тебе туди, де працюю. Там є на що подивитися — пiратська каравела, а поруч — затонулий нiмецький пiдводний човен… Видовище не для людей зi слабкими нервами!
Ми вмовилися зустрiтись через кiлька днiв. Вiн залишився ночувати на яхтi, а я, подякувавши за гостиннiсть, вирушив на трасу ловити таксi.
— Ти не думай, що я божевiльний, — сказав Акула на прощання. — Iсторiю iз соколом я все одно розкручу, от побачиш. Упевнений, вiн у будинку Кретьєна.
— Гаразд, — вiдповiв я. — А за мною та iсторiя, про яку тобi щось там набрехав Аль. Розповiм усю правду, обiцяю. Бувай, Еде!
— Щасти, Майкле!
Ми розiйшлися майже друзями. Двоє дивних чоловiкiв, якi зненацька знайшли один одного. I це справдi здавалося менi неймовiрним…
Я помiтив, що так буває завжди: тiльки-но щось у життi з’явиться, як воно вiдразу ж тягне за собою цiлий ланцюжок подiй. Хоча я тодi ще не вважав появу землячки з її книжкою в 713-му чимось знаменним. Утiм, Еджiдiо-акула був найяскравiшим моїм враженням останнiх кiлькох мiсяцiв. Ранiше понад усе на свiтi я цiнував дружбу, потiм менi хотiлося знайти жiнку — таку, про яких пишуть у книжках, згодом я припинив пошуки. Я зрозумiв: що меншою кiлькiстю гачкiв ти причеплений до життя, то легше пливти за течiєю. Менi було б важко усвiдомлювати, що завдаю комусь незручностей i навiть страждань.
У Лос-Анджелесi в мене залишилася руда дружина, яку я тепер не впiзнав би, але її скороминуща присутнiсть у моєму життi дала менi змогу бiльш-менш вiльно пересуватися свiтом. У Києвi теж лишилася колишня дружина, яка подарувала надiю, що рiд мiй триватиме. Марiя де Пiнта, флегматична мальтiйка, створила iлюзiю причетностi до тутешнього життя. Що менi було потрiбно ще? Але дивно: запiзнавши Еджiдiо-акулу, я зрозумiв, що ще не вмер для нормальної чоловiчої дружби, а незнайомка з готелю мимоволi навiяла спогади i тривогу.
Наступного дня я почав прибирання саме з 713-го. Тепер менi вже доконче захотiлося довiдатися про його мешканку трохи бiльше. А для цього потрiбно було, наприклад, зазирнути в шафу… Такi дiї обслузi були категорично забороненi. Але я посмiливiшав. Може, пiсля знайомства з Еджiдiо-акулою. Чи то просто вiтер повiяв iз моря…
Навiть якщо господиня номера ввiйде, менi буде легко знайти з нею спiльну мову — в прямому значеннi цього слова. Я, немов злодюжка, вiдчинив шафу. Вона була напiвпорожня. На трьох-чотирьох вiшачках — якесь пташине пiр’ячко, щось невагоме в пастельних тонах. Нема на що глянути. Тiльки запах змусив мене, наче пса, нашорошити вуха: вiд одягу струменiв ледь уловимий запах бузку. Зовсiм немодний, без екзотичних домiшок, мабуть, нестiйкий, недорогий, але дуже зворушливий. Я позирнув на туалетний столик. Звiсно ж! На ньому стояли єдинi у свiтi парфуми, назву яких я знав. Вiрнiше, навiть не саму назву (вона була простою, як дверi, — «Бузок»), а фiрму або ж мiсцевiсть у Латвiї, де їх виробляють, — «Дзiнтарс».