— Якщо змерз — одягни рятувального жилета! — крикнув менi Бо. Вiн неклiпно дивився в далечiнь i виглядав по-дорослому солiдно.
У жилетi менi стало теплiше. Через годину-пiвтори краї хмар порожевiли, i картина «битви» згладилась, округлилась i втратила агресивнiсть. Тепер пiд нами пiнився полуничний коктейль, i тонкi променi сонця нагадували соломинки, що стирчать у келиху. Рiвномiрний гул заколисував, i я блаженно заплющив очi. Тут, у хмарах, я мiг би жити вiчно.
Я прокинувся вiд того, що Бо когось голосно вилаяв по рацiї.
— Проблеми, Бо?
— Дрiбницi. Незабаром будемо над Середземним! Звiсно, зустрiчi з полiцiєю не уникнути… Зате подивись, яка краса!
Тепер небо було зовсiм рiвне, як чистий аркуш паперу, i тiльки зрiдка на чималiй вiдстанi один вiд одного здiймалися невисокi пагорби.
— Бо! — заволав я. — Це — небесний цвинтар! Ось де ховають праведникiв!
— Хотiв би я лежати тут! — закричав Бо. — Краса!
— Може, вийдемо, поблукаємо?…
Небо пiд нами справдi нагадувало твердiнь. Здавалося, що на цьому майданчику можна грати в гольф.
— Спочатку вип’ємо кави! — запропонував Бо i простягнув менi термоса.
Ото молодець! Збираючись, вiн не забув прихопити iз собою не тiльки термос iз кавою, але й канапки. Снiданок у хмарах — це було чудово!
Через яких-небудь пару годин ми розповiмо про це Джейковi (якщо Бо пощастить нормально приземлитися). Але про це поки що думати не хотiлося…
Над Ґiбралтаром «Сесна» знизилась, i пiд нами простяглася iнша стихiя — така ж хистка, як i повiтря. Менi стало неспокiйно. Безкрайньому водному просторовi не було кiнця-краю. Я з цiкавiстю поглядав униз. Море виглядало, як фарбований шифон: мiлководдя вiдливало жовтизною, що плавно переходить у насичену блакить, i весь цей простiр у свiтлi сонця був укритий золотою сiттю, що рiвномiрно колихалася на водi. Хребти рифiв, що подекуди виступали над поверхнею моря, нагадували спини доiсторичних тварин.
Обличчя Бо стало зосередженим, мотор покахикував. Ми летiли дедалi нижче.
— Бо, ти збираєшся сiсти на воду? — не витримав я.
Вiн не вiдповiв, навiть не повернув голови.
«Бiс iз тобою, впертюху!» — подумав я i знову заплющив очi.
Не знаю, скiльки минуло часу (я задрiмав), коли холодне повiтря зi свистом увiрвалося в кабiну. Бo щосили штовхнув дверцята з мого боку i вп’явся в моє плече. Спершу я подумав, що вiн хоче втримати мене, i не вiдразу зметикував, що рука його — вiдштовхує.
— Майкле, старий! — веснянкувате обличчя Бо було зовсiм сiрим. — На тобi жилет… Стрибай!
«Сесна» стрiмко знижувалась у цiлковитiй тишi.
— Стрибай же, Майкле! — худорляве рученя Бо налилося свинцем i запрацювало, як поршень. — Це — Середземне… Берег десь поруч. Ми все-таки долетiли. I я… я виграв парi…
Потiм усе вiдбувалося стрiмко й непоправно. Я вилетiв iз кабiни, як корок iз пляшки, i полетiв униз, у золоту мережу, в палючу синяву. «Сесна» ковзнула понад косою, як пiрнальник, що стрибає зi стартової тумби. Це я ще встиг помiтити, перш нiж надi мною зiмкнулися хвилi.
Потiм, скоряючись iнстинктовi самозбереження, я, мов павук, погнав нагору, нiчого не тямлячи й люто вiдгрiбаючи ногами й руками тонни води. Її було забагато…
Коли мене виштовхнуло на поверхню i моя голова, наче кавун, безпомiчно заколихалася на водi, «Сесна» вже вiддала душу морському боговi. Вона безшумно й моторошно пiшла пiд воду i, найiмовiрнiше, вже була глибоко пiдi мною, а золота сiть моря знову розмiрено коливалася, заслiплюючи мене.
Пiсля перших секунд повного ступору, впродовж яких я зовсiм нiчого не вiдчував, настав страх. I я зрозумiв, чому для гостроти сприйняття в романах часто додають до цього слова означення — «нелюдський», — тому що вiдчуття, яке повiльно охоплювало мене вiд кiнчикiв пальцiв на ногах, не мало жодної схожостi нi з чим, що менi доводилося переживати ранiше. Страх скував мене. Не паралiзованим залишалося тiльки серце, воно билося на весь усесвiт i здiймало хвилю, як гвинт моторного човна. Принаймнi так менi здавалося. Насправдi море було спокiйним, теплим, погода — сонячною, вiтру не було. Можна було подумати, що я заплив сюди з власної волi (плавав я непогано) i будь-якої хвилини можу повернутися на берег, на пляж, у штовханину людських тiл, у галасливе курортне неробство… Але, хоч як я крутив головою, — на всьому обширi, що був доступний моєму оку, не було навiть самотнього рифа. А ще я виглядав Бо Дерiка, хоча це було марно.