«Ти влип, хлопче, — сказав я собi. — Ти влип так серйозно, як нiколи. Що ти будеш робити? Думай… Варiантiв небагато. Найбезнадiйнiший: тебе врятують, пропливаючи повз, аборигени племенi мумба-юмба, i ти станеш їхнiм бiлим королем. Iмовiрнiше: через двi години ти збожеволiєш, через три — почнеш люто гребти до мiражу, що нагадує берег iз кiосками «Пепсi-коли», ще через годину, просолившись i розкиснувши, вирушиш до щасливчика Бо, який чекає вiд тебе обiцяний ящик коньяку «Хеннесi», тому що парi вiн таки виграв…»
Може, все це станеться й пiзнiше — через добу чи двi. Я не знав, скiльки можна витримати у водi — менi це тiльки належало довiдатись… Я спробував мобiлiзувати всю свою холоднокровнiсть. Зрештою, треба пiти з життя гiдно, шкода тiльки, що це вiдбуватиметься повiльно. Я розмiрковував, чи треба скинути одяг i кросiвки, але потiм подумав, що цього робити не варто — в одязi дiя морської солi буде не така вiдчутна. Я перевернувся на спину. Вода пiдтримувала мене, нiби я лежав у гiгантськiй калюжi олiї. Важливо було не думати про кiлометри глибини, що пiдi мною, про морських потвор, про те, що сталося з тiлом Бо Дерiка та його «Сесною», з якою вiн не захотiв розлучитися. Не думати про життя, що вирує внизу, — про зграї риб, водоростi, пiдводнi печери… Час вiд часу я роззирався навсiбiч у надiї побачити корабель, човен, надувний матрац, риф, обгортку вiд морозива… Що-небудь. Час перестав iснувати. Напевно, я ненадовго знепритомнiв чи впав у транс, тому що, коли знову змiг мiркувати, сонце стояло низько над водою, i дикий страх змусив мене люто запрацювати руками: я боявся ночi на водi, крiм того, тiло моє розкисло, свинцевi кросiвки тягли донизу. Потрiбно було припинити цей жах…
…Я вже хотiв скинути рятувальний жилет, що прирiс до мене горбом, мерзенним наростом, як раптом побачив предмет, що колихався на хвилях метрiв за п’ятдесят вiд мене. Це було крiсло iз «Сесни». Моє крiсло, в яке я вчепився перед падiнням i яке, мабуть, добряче постраждало. Я пiдплив до цих жалюгiдних решток i пiдсунув їх собi пiд живiт. Тепер моя спина опинилася на поверхнi, й у мене з’явилася надiя трохи пiдсохнути. Сонце припiкало, i я вiдчув, наскiльки це приємно — сухi спина й волосся. Я вперше пошкодував, що не вiрю в Бога, що не ходив у церкву, хоча й був хрещений. Крiсло з якогось легкого матерiалу добре трималося на водi. Менi спало на думку скинути жилет i розпластати його поруч, зв’язавши з крiслом, — у такий спосiб я, напевно, мiг би пiдсушити й ноги. Я взявся до працi. Вийшло щось на кшталт малюсiнького хисткого плотика, але я навiть змiг закинути на жилет ноги. Можливо, менi ще вдасться перевернутися на спину, а тодi можна буде погрiти на сонцi груди. Але, якщо це й вiдбудеться, то тiльки завтра: настав вечiр, бездонна, моторошна темрява огорнула все навколо i злилася з поверхнею води…
…Дурна рибка в погонi за теплом, що зникало, вискочила просто на мiй рукав, i я зжував її, не розбираючи смаку, а потiм уперся чолом у спинку крiсла. Холод скував мене…
…Баня неба висiла так низько, що в хвилини напiвбожевiлля здавалося: можу дотягтися рукою до зiрки. Але навiщо менi тут потрiбна була зiрка? Щоби прикурити? Це було б непогано в поєднаннi з чашкою гарячої кави й сухою постiллю. Невже всього цього бiльше нiколи не буде? Сигарет я не мав. Вiрнiше, розмокла пачка лежала в нагруднiй кишенi…
…Це було дивне море. Або ж менi просто пощастило з погодою — цiлу нiч стояв штиль. Я боявся вiдiрвати голову вiд спинки крiсла, боявся поглянути вбiк, я згадував молитви, i слова iз трьох мов, якi знав, — української, росiйської й англiйської, — напливали одне на одне i зливались у вербальний хаос…
…Я отямився вiд того, що пекло в спину. Виявляється, настав новий день, i сонце сконцентрувало весь удар на моїй потилицi, тодi як живiт киснув у водi. Менi було вже все одно, i я рвучко перевернувся на своєму iмпровiзованому плоту. Тiєї самої хвилини спину обпекло холодом, зате я лежав, як напiвдохлий дельфiн, пiдставивши черево теплу та свiтлу. Хоч як це дивно, пити менi поки що не хотiлося. Усе це було попереду. Я раптом згадав, що Бо перемовлявся з кимось по рацiї. Отже, в мене є надiя, що мене будуть шукати. Я захопився цiєю гiпотезою, я навiть посмiхнувся, а потiм затрясся вiд смiху, а потiм не мiг зупинитися, поки не занурив писка у воду…