— Якщо матиму час, дорогенька, — i похапцем чмокнув її в прохолодну щоку.
Таксi рвонуло в нiч, а ми з Едом вiдразу «проголосували» наступне авто. Усе було якось не так.
Зате через годину картина змiнилася. Ми сидiли, пили пекучий абсент (узагалi-то Аль нiколи не виставляв абсент на вiтрину бару, а тримав його тiльки для своїх), i нашi голоси тонули в гаморi таких самих напiвп’яних одкровень.
— Свiт став занадто правильним, хай йому грець! У ньому не можна напитися досхочу i горлати пiсень. У ньому замало квiтiв i забагато сумних облич, що замкнулись у собi! — кричав менi через стiл Ед. — Ось ти, ти чого-небудь хочеш по-справжньому?
Я задумався. Ед менi двоївся в очах.
— Хочу, щоб усi дали менi спокiй, — вiдповiв я.
— Це i є помилка. Хiба цього ти хотiв рокiв двадцять тому?
— Мабуть, нi… — я клацнув запальничкою, закурив i долив у чарки абсенту. Дурман оповивав мене щодалi щiльнiше.
— Тебе любить така жiнка! — Ед навiть стис кулаки. Я не мiг зрозумiти, що вiн знайшов у Марiї де Пiнта.
— Яка? — менi було цiкаво довiдатися, що бачить у нiй Еджiдiо.
— Хiба ти не помiтив, що вона схожа на Б’янку Борджiа i Джоконду водночас. Ти — тупий осел, Майкле! Ви всi — тупi осли, — вiн рвучко перехилив чарку. — В неї очi фiолетового кольору…
— Лiнзи? — здивовано буркнув я.
— Господи… — застогнав Ед. — Ну чому вона з тобою?!
— Ну, якщо хочеш… Адже я, взагалi… Слухай, Еде… бери її собi. Вона справдi славна дiвчина…
— Нiчого ти не розумiєш, старий… Я зробив їй пару комплiментiв. А вона сказала: «Це — даремно». Да-рем-но! Вона любить тебе.
— Вона менi цього не говорила.
— Нiчого собi! Пiвроку морочиш дiвчинi голову, спиш iз нею i жодного разу її не вислухав? Вона любить тебе. А для мальтiйки, повiр, це подвиг…
— Отже, вона не мальтiйка. Чи — мальтiйка пiсля реiнкарнацiї…
— Ре… чого? А, так… — Ед знову наповнив нашi чарки. — Але знаєш, я все одно знайду цього проклятого сокола i надiшлю їй у коробцi з-пiд торта. Справа ж не в ньому, зрештою!
— А в чому?
— В тiм… — Ед був уже добряче п’яний. — У тiм, щоб надiслати його комусь у коробцi з-пiд торта. Важливо, щоб було кому…
Я мовчав. Уявив, що залишаю таку коробку на лiжку в 713-му…
— Послухай, Еде, як ти гадаєш, чи можна закохатися в жiнку, жодного разу її не бачивши?
— Можна… — впевнено сказав Ед пiсля тривалої паузи, впродовж якої вiн устиг викурити пiвлюльки. — Можна… Якщо ти щонайостаннiший романтик у цьому свiтi.
Але я не був романтиком. Я просто був — останнiм. Останнiм у довжелезнiй черзi за щастям. Ще хвилина — i я розридався б, якби так не зневажав п’янi сльози.
Я зайшов у номер… Коли я ще тiльки вставив ключ-картку в шпару, раптом здалося, що вiдкриваю домашнi дверi. Вiд цього дежа вю мене пересмикнуло.
…Додому я приходив пiзно, i з останнiм обертом ключа душа моя зменшувалася, — неначе ключ провертавсь усерединi мене. Я жахався вiд думки, що треба пройти повз кiмнату тещi й тестя (а вони навмисно залишали свої дверi вiдкритими) i почути їхнє єхидне покахикування. Я прокрадався в ванну, поспiхом мився, потiм таким самим небезпечним шляхом дiставався на кухню — покопирсатися в холодильнику. Свiтла я не вмикав, щоб не привертати до себе уваги. I якось пережив справжнiй шок, коли вимикач клацнув саме в той момент, коли я їв зi сковороди котлети. Свiтло застукало мене в найпiдлiший i найвульгарнiший момент: я стояв у трусах, схилившись над плитою, i намацував iще одну котлету на давно вистиглiй пательнi. На порозi кухнi височiла композицiя з трьох фiгур пiд назвою: «Ганьба неробам!» — теща в байковому халатi з синiми трояндами, тесть у пiжамi, а за їхнiми спинами скорботно маячила Свiтлана з волоссям, по-старосвiтському накрученим на папiрцi. Тiєї митi менi жагуче захотiлося провалитися крiзь пiдлогу, пробити п’ять поверхiв головою, пiрнути в пiдземний тунель i дiйти до тями в дикiй африканськiй пустелi. Я поглинав сiмейнi котлети, як злодiй! I я не мав права їх жерти, хоча справно вносив свою скромну частку (я одержував стипендiю i пiдробляв, ремонтуючи комп’ютери в рiзних НДI) в загальний бюджет.
Менi влаштовували обструкцiї, мене позбавляли десерту, призначали «комендантську годину» й Час Iкс — а я приходив усе пiзнiше. Менi навiть сподобалося носити тавро вiдщепенця: що з мене спитаєш? Усi розслабилися. До того, що в моїй присутностi велися розмови про «кращу партiю» для моєї законної дружини.
Нiч i вiтер правили моїм життям. Нiч i вiтер.
Я б мiг утекти в Зурбаган, якби вiн був позначений на картi.
…Я ввiйшов у номер. На застеленому лiжку ще залишався слiд вiд тiла, я погладив його рукою — покривало ще зберiгало слабке тепло. Отже, вона вийшла зовсiм недавно. Але чому вона прилягла перед виходом до снiданку? Може, занедужала? Так i є — на тумбочцi лежав аспiрин. Напевно, застудилася, таке з туристами трапляється часто. Я почав прибирати i витрусив iз кошика порожню пляшку з-пiд «Чiнзано», шоколадну фольгу i пачку «Мальборо», в якiй сиротливо перекочувалась одна сигарета. Ага, он як?! Навряд чи вона курила «Мальборо» й наодинцi випила всю пляшку… Я не на жарт розлютився. До того ж я нiде не побачив книжки… Я полiз у шафу, наче був у своїй кiмнатi, вiдкрив тумбочку й висунув шухляду туалетного столика. Книжка лежала саме там. Позавчора я прочитав тiльки одну сторiнку. Закладка лишилася на тому самому мiсцi. Крiм того, поруч лежав клаптик паперу з написом: «Who are you?»… Менi потемнiло в очах. Це, звичайно, могла бути випадковiсть, папiрець не адресовано менi, чужа записка, звертання до когось iншого. Туристи iнодi записують поширенi вирази, якi допомагають зорiєнтуватися в крамницi, на вулицi, в ресторанi. Але ця фраза була занадто простою, щоб її записувати: «Хто ти?» Навряд чи про це запитують в офiцiанта чи продавця…