Я «проковтнув» iще кiлька сторiнок i пересунув закладку й записку далi. Тепер, якщо вона зрозумiє, це саме запитання адресовано їй.
Але ж я мушу вiдповiсти! Як? I взагалi, щo я мiг вiдповiсти на це запитання? Я певен, вона й не пiдозрює, що «покоївка» — чоловiчої статi, що ми — майже спiввiтчизники. Хто я? Я стояв посеред кiмнати i, замiсть того, щоб прибирати, роздумував, як би менi вiдгукнутися на це послання. Я знову розкрив книгу i переглянув уже прочитану сторiнку. Нарештi знайшов те, що потрiбно, й пiдкреслив нiгтем фразу: «…вiн уже не знає, що робити з власним життям, i тому просто радiє тому, що ще живе…»
Якщо я помилився, нiчого не змiниться. А якщо не схибив — наступний хiд буде за нею. I про це я зможу довiдатися тiльки завтра.
Я перевдягся i пройшов не чорним ходом, як звичайно, а вийшов у центральний хол готелю. Якщо на «рецепшн» сидить мiй знайомий Скотт Вайль, якийсь далекий родич моєї господарки мiсiс О’Тулл, можливо, в мене вистачить духу довiдатись, яка ж то дама живе в 713-му. Це, звiсно, було небезпечно: якщо, не дай Боже, у неї що-небудь пропаде з кiмнати, — мою цiкавiсть буде покарано. В цьому готелi панувала сувора субординацiя, а ми, покоївки, особливо ж я, були останнiми пiсля лiфтерiв, носiїв i посудомийок.
Я рiдко ходив цим шляхом i вкотре подивувався розмаховi й розкошi свого мiсця роботи. Хол складався з декiлькох просторих залiв, оформлених у рiзних стилях. Особливо менi подобався «арабський» — iз кальянами бiля кожного пуфика, з позолоченими спинками диванiв i крiсел, оточених густою тропiчною рослиннiстю. Вайля на рецепцiї не було. Пiсля снiданку сходами спускалися туристи. Вона могла бути серед них. Я не мiг затримуватися в холi й вийшов на вулицю, закурив, розглядаючи публiку крiзь широкi склянi дверi. Туристи, розбившись на групи, чекали своїх гiдiв, голосно i весело перемовлялися. Майже всi були зодягненi в легенькi бриджi й широкi майки. Особливо розчулювали бабусi в шортах i кросiвках. Я швидко оглянув усiх жiнок — моє пристрiляне око не зупинилося на жоднiй. Це була солiдна, навiть я сказав би — поважна публiка. Кожну групу бiля входу чекав окремий автобус. Поступово всi iз залу почали переходити в авта. Я вiдвернувся, вдаючи, що менi начхати на цю гомiнку юрбу нероб. На якусь частку секунди раптом здалося, що повiяло ледве вловимим запахом бузку. Я рiзко повернувся — за тонованим вiкном мiкроавтобуса промайнув розмитий силует, а в дверi, сопучи, пхалась огрядна матрона в смiшнiй солом’янiй кепцi.
— Росiя? — байдуже запитав я швейцара, який вийшов покурити.
— Здається нi… — спроквола вiдповiв той. — Схоже, чехи…
Потiм я пiшов до пабу. За два роки, що минули тут, у мене виробилися свої маршрути, i вони майже завжди були однаковi: робота — паб чи ресторан — сон — Марiя де Пiнта — сон — робота. Траплялися, звичайно, й винятки, коли, скажiмо, приїжджав Джейк. Але пiсля нашої першої зустрiчi вiн приїжджав рiдко — всього пару разiв, i то на два-три днi. Нас роз’єднала загибель Бо, хоча ми обоє були цинiками й намагалися не говорити про сумне. Я навiть жодного разу не запитав, як поживають батьки Дерiка й чи знайшли його тiло… Менi було задосить свiдчень у мальтiйськiй полiцiї. Певен: якби я повернувся в Лос-Анджелес, у мене була б купа неприємностей. Я навмисно не пiшов у паб Венетто (менi не хотiлося нi з ким розмовляти), а зупинився в ресторанi з грецькою кухнею i замовив анiсову горiлку «Узо».
I думав про те, що я — кiнь у шорах. Менi раптом захотiлося зими, снiгу, хуртовини й вiтру. Дивно… дивно. Чому я тут? Адже я був не з тих, хто виїхав у пошуках ситого життя. Це було б занадто просте пояснення. Теоретично я розумiв, що слiд чогось прагнути, як Ед, одержимий iдеєю знайти свого сокола, чи як Дмитрик iз його пошуками йєтi, чи як Сергiй, який побудував дiм i наклепав трiйко дiточок. Але коли я почав «прагнути» вхопити Бога за бороду, то зрозумiв, що суть життя — не в цьому. Ще там, на батькiвщинi, я чесно намагався в’їхати в потрiбну колiю: тiльки-но з’явився закон про приватне пiдприємництво — я, пройшовши купу iдiотських iнстанцiй i оформивши ще бiльшу купу рiзних паперiв, вiдкрив малюсiнький вiдеозал у пiдвалi ЖЕКу. Спершу справи рухалися непогано. А потiм я стараннями «браткiв» три мiсяцi провалявся в лiкарнi з усiлякими травмами, а зал «випадково» згорiв. Але я ще сiпався i почав вирощувати печерицi. Потiм торгував книжками. Дiапазон моїх подальших занять вразив би самого Остапа Бендера. Нарештi Сергiй улаштував мене в техдирекцiю якогось видавництва, i я зайнявся програмуванням та налагодженням комп’ютерiв.