Зранку я вирiшив залишити 713-й «на закуску». Була п’ятниця, 20 квiтня, час католицького Великодня, що його тут святкували з великим розмахом. Усюди красувалися композицiї з шоколадних яєць i фiгурок рiзних звiрят, здебiльшого кроликiв i качок, прикрашених квiтами i стрiчками. Мальтiйцi не печуть пасок, не розписують яйця. Замiсть цих звичних для мене святкових ласощiв були iншi — сирнi торти й шоколаднi фiгурки.
У цей день готелi порожнiють рано: туристiв вивозять у мiста, щоб вони разом iз мiсцевими жителями взяли участь в урочистому носiннi статуї Христа вулицями. Важкi, рiзьбленi, вкритi позолотою ношi з фiгурою Iсуса тягають мiстом упродовж кiлькох годин. Попереду марширує вiйськовий оркестр, за ним iдуть поважнi дiдки у фраках i чорних «котелках» — найшанованiшi в мiстi люди, процесiю замикає юрба роззяв. Зазвичай це триває три-чотири години, а потiм городяни сходяться на нейтральнiй територiї мiж своїми мiстами й затято сперечаються, чий Христос був лiпший. I все-таки тутешнє празникування мало чим вiдрiзняється вiд святкувань в iнших завулках свiту. Такi ж самi ошатнi родини з вiзками i дiтлахами, якi несуть повiтрянi кульки, молодики з пляшками пива в руках, потряснi дiвулi в спiдницях, бiльше схожих на фiговi листки, бабусi, що тримаються зграйкою, працiвники мунiципалiтету в бiлих сорочках i краватках. А пiсля всього — вiтер розносить площами обгортки вiд поп-корну й рiзнобарвнi трупики кульок, що луснули…
…Я заштовхав вiзок у «плейбойський» номер, не маючи сумнiву, що господаря там нема, бо на ручцi дверей висiла синя табличка. Я ввiйшов у кiмнату й вiдразу втратив дар мови, перетворившись на жалюгiдного паралiзованого страхом черв’яка: обидва лiжка були зайнятi. На одному хтось хропiв, накрившись простирадлом, на iншому лiниво борсалися два тiла.
— Тобi чого, виродку? — почув я голос, що долинув до мене мовби крiзь щiльний шар вати. Я iнстинктивно зiгнувся ледве чи не вдвоє.
— Вибачте, сер. Але я гадав, що тут нiкого немає… — забурмотiв я.
— А ти хто такий?
Вiн звiвся, спираючись на лiкоть, з-пiд його руки випiрнула розкудлана жiноча голiвка. Парочка з цiкавiстю вирячилася на мене.
— Я, сер… Я прибираю в номерах… Я зараз пiду, перепрошую, що потурбував…
Я позадкував, тягнучи за собою вiзок, праве колiща якого, як на грiх, вивернулося поперек i гальмувало рух. Менi стало гидко. До цього в мене нiколи не було подiбних ситуацiй. Тих, за ким доводилося пiдтирати шмарклi, я сприймав абстрактно. Вони були для мене фантомами, iнопланетянами, яких я нiколи не бачив. А тут передi мною сидiв хлопець iз одутлим смаглявим обличчям i байдужими порожнiми очима, такий собi «молокосос, який косить пiд бiтника» (сказав би старий Джейк).
— Гей, ти! — гукнув вiн менi у спину. — Принеси нам пожерти!
— Сер, телефон ресторану — 019, — сказав я.
— Ти принеси! — наполегливо повторив вiн.
— Сер, це не входить у мої обов’язки. Я не маю права… — забелькотiв я.
— Ото вилупок! Що за обслуговування в цьому паршивому готелi?! — Вiн обернувся до жiнки, вона бридко захихикала. — Цi мальтiйцi — якiсь недоноски! Замало їх англiйцi дрючили! Я сказав — швиденько принеси нам пожерти!
Потiм я нiчого не пам’ятаю, крiм тремтiння, що охопило мене. В менi зненацька вибухнула «нацiональна гiднiсть». Я пiдiйшов i влупив його так, що вiн вiдкинувся на подушку, не встигнувши навiть ойкнути.
— Я не порядкую на кухнi, сер, — чемно повторив я, потираючи кулака. Тремтiння посилювалось i переходило в дурнувату радiсть. Я бiльше не озирався i з гуркотом викотив вiзка у коридор. Хвилину я чекав, що вiн вискочить за мною, але цього не сталося. Вочевидь, я добряче врiзав йому.
Жити менi залишалося максимум кiлька годин, поки вiн прийде до тями, одягнеться, опорядиться й побiжить скаржитися моєму начальству. Я мiг би кинути вiзка зараз, просто посерединi коридору, i пiти геть. Але я покотив його до наступної кiмнати, намагаючись угамувати тремтiння. Я вiдчув, як у менi розпростується й вiбрує пружина. Так, я шалено боявся втратити цю роботу, повiльно, але неухильно перетворювався на китайського бовванчика, на обличчi якого застигла улеслива посмiшка. I раптом цього святкового дня бовванчик врiзав дуба! Я зрозумiв, у чому справа: з першого дня робота й самe моє становище здавалися менi принизливими. I поводивсь я самопринизливо. До того моменту, поки мене не зачепили. Отже, з подивом подумав я, проблема була в менi самому: я вигадав собi маску й намагався вiдповiдати її скорботному застиглому виразовi. Але як раптово менi вдалося її скинути! На мене раптом напали нестримнi веселощi. Я був тут, на своєму поверсi, царем i богом! День у день я вивозив мiшки смiття, очищаючи свої володiння вiд залишкiв життєдiяльностi своїх пiдопiчних, а вони… вони робили для мене безлiч iнших корисних справ. Укладали угоди на постачання мого улюбленого пива, наприклад, як комiвояжер iз 705-го, розробляли новi технологiї мобiльного зв’язку, як пан iз 719-го, чи пiклувалися про дизайн мого одягу, чи винаходили лiки, чи малювали картини, чи… грали джаз, щоб я мiг слухати його вечорами… Цей величезний людський мурашник тiсно пов’язаний мiж собою незримими, але мiцними нитками, i я був його часткою. Причому, дуже важливою, практично — потаємною: адже людина нiколи не демонструє себе iншим з гiршого боку, i тiльки я мiг бачити iнше життя своїх клiєнтiв. Бiльш того, вони довiряли менi це iнше. I були беззахиснi перед моїм пильним оком.