Попри бiль у руцi, я жваво взявся до прибирання номерiв. I фотографiя американської дiтлашнi, купальники i блузки, розкиданi на стiльцях, смiттєвi кошики, попiл на килимах, бруднi склянки й заляпанi зубною пастою дзеркала вже не викликали в мене вiдрази. Шкода, що це вiдчуття прийшло до мене запiзно. Я навiть щось наспiвував собi пiд нiс. Прибираючи в наступнiй кiмнатi, я вловив краєм вуха, як на початку коридору клацнув замок, залунали збудженi голоси й загудiв лiфт: мої пiдопiчнi отямились i пiшли скаржитися власницi готелю. Я мусив устигнути зазирнути в 713-й.
Там, як завжди, штори були щiльно запнутi, лiжко прибране. Я роззирнувся. Дивно: менi здалося, що тут хтось є, нiби за хвилину до мого приходу жiнка вдягла шапку-невидимку. Як i першого разу, горiла настiльна лампа, на журнальному столику — недопита чашечка кави, в повiтрi ще не розтанула легка хмарина парфумiв. Якби я був слiпим — повiв би в просторi руками, щоб упiймати людину, яка грає зi мною в пiжмурки. Книжка лежала на колишньому мiсцi, на тумбочцi, закрита. Я взявся гортати її. Записки в нiй не було, закладки теж. Я, мов iнспектор карного розшуку, струснув її над лiжком. Анiчогiсiнько!
Менi стало соромно. Проживши, мабуть, половину свого дурного життя, я залишився доконаним кретином. Якi я мав пiдстави думати, що мене помiтили? Що хтось зацiкавився мною хоча б на рiвнi гри? I навiщо менi це було потрiбно? Так, ця книжка зворушила мене. Але тiльки тому, що це була перша «доросла» книжка, прочитана мною пiсля романiв Фенiмора Купера та Стiвенсона. I що з того?
Я ще раз перегорнув сторiнки, знайшов пiдкреслену мною фразу… Якщо завтра мене звiльнять, я, мабуть, довiдаюся в адмiнiстратора, хто живе в цьому номерi, й попрошу власницю книжки продати менi її. I — геть усiляку романтику! Розмiрковуючи, я все ж продовжував придивлятися до тексту. Я пам’ятав, на якiй сторiнцi залишив записку iз запитанням «Хто ти?» — i ще раз пробiг її очима. Нi, я не помилився! Ледь помiтною лiнiєю було пiдкреслено таке: «Нiколи не прагни знати занадто багато! Що менше знаєш, то простiше живеться. Знання робить людину вiльною, але й нещасливою…»
Менi слiд було впокорити свою гординю. Недарма ж вона вважається одним iз найтяжчих грiхiв. Сьогоднi, здається, менi це вдалося. Виявляється, вона жила в менi увесь цей час. Напевно, тому я завше чекав, що хтось прийде й ощасливить мене. А кого ощасливив я?
Я завжди боявся заходити у своїх думках так далеко. Але сьогоднi…
Я виїхав на обiд у Мдiну — мiсто, яке вiд Рабата вiддiляв рiв, мiсто, яке оточували товстi фортечнi стiни, й усерединi цих мурiв стояла така тиша, що, здавалося, ти потрапив у мiсто мерцiв. У чеканнi своєї порцiї смажених кальмарiв я й намагався осмислити те, що сталось. Якщо «плейбой» поскаржився на «прибиральницю», мене можуть викликати на розмову вже зараз. Але менше з тим — нехай потерплять до вечора.
Отже, отже… Хiба не через мою глупоту, не через мою гординю загинув безневинний Бо? Хiба не я спровокував його на парi? Якщо менi в ту мить було все одно, як розпорядитися своїм життям, то чи мав я право розпоряджатися чужим?
Може, як натякнула незнайомка, я справдi знав занадто багато? Наприклад, те, що всiма людськими вчинками керує страх. Спочатку дитячий: обдурити надiї залюблених у тебе батькiв, бути гiршим вiд однолiткiв, не вивчити потрiбний параграф у пiдручнику. Потiм вiн трансформується в безлiч iнших: вiд банального остраху втратити роботу (чи — авторитет, любов, довiру, близьких людей… et cetera) до страху перед смертю. Якщо ж спробувати позбутися цього почуття, що залишається? Любов? Але Марiєю де Пiнта, наприклад, керує не так любов, як страх утратити її. Тому вона така покiрна й невимоглива. А я найпiдлiшим чином усiляко пiдтримую в нiй цей страх. I все це вiдбувається мимоволi, саме собою. Тому що це — модель, матриця усiх стосункiв.