Я швидко впорався з обiдом i поквапився повернутись у Сент-Джулiус.
Звiсно ж, заледве я переступив порiг будинку, Стефанiя повiдомила, що мене шукає пан Нiколас де Пiро i вимагає, щоб я негайно з’явився в готелi.
Пан Нiколас був на посту. На вiдмiну вiд покоївок, вiн вiдбував на службi повний робочий день. Побачивши мене, вiн насупився й поправив на носi окуляри в тонкiй позолоченiй оправi.
— Здається, Майкле, ви добряче влипли. Що ви собi дозволяєте? Я вiд вас не чекав такого! Я звiльнив би вас негайно, але господарка хоче поговорити з вами особисто. Йдiть негайно — вона поки що в себе.
Я побрiв у службову частину готелю, до кабiнету Монiки. Налаштований я був рiшуче. Я не мiг бути звiльненим! Менi треба було змобiлiзувати всю свою волю, фантазiю i красномовство, намацати всi потаємнi важiльцi, включно з давнiм романом господарки з Джейком Стейнбеком та їхнiм спiльним марихуанистим минулим, щоб цi аргументи переважили жалюгiдний ляпас, що його я мав нещастя вiдпустити нашому дорогому клiєнтовi.
Секретарка у приймальнi, приємного виду мулаточка з величезними золотими обручами у вухах, одразу доповiла про мiй прихiд. До цього я бачив Монiку всього кiлька разiв. Вона здавалася менi дiловою панею, застiбнутою на всi ґудзики. Я навiть не мiг уявити, як це вона, добропорядна ледi, могла наставити Джейку стiльки синцiв, що їх вiн демонстрував пiсля нашої першої зустрiчi в пабi.
Я ввiйшов у прохолодний кабiнет i роззирнувся. Вродлива дама в бездоганному блакитному костюмi англiйського крою сидiла за широким столом i переглядала папери. За її спиною висiв величезний портрет сивого чоловiка, написаний у модерному стилi, — його обличчя чомусь вiдливало синявою. Я пiдiйшов ближче i не знав, присiсти менi на стiлець чи дочекатися запрошення. Жiнка вiдiрвалася вiд паперiв i з цiкавiстю подивилася на мене.
— То це вас рекомендував Джейк Стейнбек? — пiсля паузи запитала вона.
— Заперечувати марно, мем… — я приречено розвiв руками.
— Сiдайте, — сказала Монiка. — Як це у вас кажуть — «у ногах правди нема»?
— Боюся, що її нема й у словах… — я вирiшив бути нахабним i настирливим, як справжнє необтесане мурло, якому може зiйти з рук його тупа незграбнiсть.
— …i тому ви вдалися до кулакiв? — якщо я не помилявся, якщо мене не пiдводила iнтуїцiя, то її очi посмiхалися. — I часто ви б’єте моїх гостей?
— Тiльки по п’ятницях, мем…
— Ви знущаєтеся?
— Хiба що над собою. Адже я «покоївка», мем, — чудовий привiд посмiятися…
— Отже, — задумливо мовила вона, — ви прийшли просити пiдвищення…
Такого повороту розмови я не очiкував.
— Нi, мем, мене все влаштовує. Я прийшов попросити вибачення за сьогоднiшнiй iнцидент. Це сталося випадково, повiрте.
Вона нарештi посмiхнулася по-справжньому.
— Нiколи! Нiколи я не повiрю, що приятель Джейка б’є першим тiльки з випадковостi. Як той клiєнт вас обiзвав? У чому ви завинили?
Вона починала менi подобатися. Навiть у цьому англiйському костюмi.
— Мем, ми не дiйшли згоди в суперечцi про сорокову симфонiю Моцарта.
Вона зiтхнула й похитала головою.
— Я скажу Нiколасовi, щоб вiн перевiв вас на iншi поверхи. I не дай вам Боже потрапити на очi цьому клiєнтовi.
Нi, тiльки не це. Я напружився i готовий був боротися до кiнця.
— Мем, прошу вас, залишiть усе, як є. Обiцяю, що завтра я видраю його кiмнату зубною щiткою й особисто вiд себе надiшлю букет магнолiй! Хiба розбiжнiсть у думках про Моцарта — привiд для ворожнечi? У мене хвороба: звикання до певного мiсця. На iншому поверсi я просто зачахну, i вам справдi доведеться мене звiльнити через повну прибиральницьку нездарнiсть.
— Гм… — вона ще раз уважно оглянула мене. Крiзь її виплекане обличчя проглянула хитра мордочка блудної «дочки квiтiв». — Ну, як знаєте. Але якщо завтра ви опинитесь у шпиталi з переломом ключицi, не сподiвайтеся здерти з готелю медичне страхування!
— Гм… — Я так само пильно поглянув на неї. — Перелом ключицi, мем? Це малоймовiрно, запевняю вас… — i машинально потер свого кулака.
— Знову жартуєте? Я бiльше вас не затримую… — вона вдягла окуляри, що лежали поруч, на столi, i хитра мордочка набула хижого виразу бiзнес-ледi.
Я майже вклонився й попрямував до дверей. Уже тримаючись за ручку, вирiшив озирнутися.
— Перепрошую, мем… Але я сьогоднi не зможу заснути, якщо не з’ясую, чому я не звiльнений?
Вона втомлено стягнула окуляри з носа i подивилася на мене якось здалеку.