— Тому, що ви — друг Джейка. I ще тому, що… — вона витягла сигарету, нахилилася до гiгантської запальнички у виглядi здибленого коня (жахлива, скажу вам, конструкцiя!), — iнодi менi теж хочеться кому-небудь… урiзати… Хiба це не природне бажання для нормальної людини, яка працює в потi чола? Га, Майкле?
— Дуже навiть природне, мем…
— Монiка… — поправила вона.
— Дуже навiть природне, Монiко! По-моєму, немає нiчого приємнiшого, нiж гарненько вiддухопелити негiдника. Вiдразу життя здається прекрасним i дивним. Ви — чудова жiнка. Якщо захочете кого-небудь гарненько вiдлупцювати — я до ваших послуг!
Вона знову сховалася за шкельцями окулярiв i схилилася над паперами. Тихо закриваючи дверi, я вiдчув, як веселий джин молодостi зi свистом вилетiв iз цього кабiнету менi навздогiн.
Я вийшов вiд Монiки цiлком задоволений. Свiт не був законсервований — у ньому вирувало життя. Це як у морi: на поверхнi — золота сiть, що не дає вирватися назовнi його мешканцям, а пiрнеш метрiв на п’ять у глибину — й очам вiдкриється рухливий свiт, переповнений таємними i явними пристрастями. Сьогоднi я зiштовхнувся з наймогутнiшим складником людської натури — пам’яттю. Чим би закiнчилася розмова з власницею готелю, якби не її данина власному минулому?
Чи вдалося б менi вiдшукати iншi важелi в її свiдомостi? Боюся, що для цього менi довелося б зiбрати цiле досьє, починаючи з того моменту, коли їй пов’язали перший бант.
Я пройшов повз пана де Пiро з гордо пiднятою головою.
— Вас звiльнили? — iз сумнiвом у голосi запитав мiй патрон.
— Пане Нiколасе, — з посмiшкою мовив я, — коли вам було двадцять, ви слухали «Бiтлз» чи «Лед Зеппелiн»?
Обличчя пана де Пiро видовжилось, i щось схоже на проблиск думки змигнуло за скельцями окулярiв.
— Я, Майкле, слухав Сiнатру й Iва Монтана.
— Класнi були хлопцi! — сказав я, й очi шефа просвiтлiли. Їй-Богу, ще хвилина, i вiн заспiвав би «Oh, my love» а-капела.
— Гарного вам вечора, пане Нiколасе! Менi приємно працювати пiд вашим керiвництвом! — я почувався натхненно.
— Вас не звiльнили?
— Нi.
— Я радий за вас, — це прозвучало цiлком щиро. — До завтра, Майкле?
— Бувайте, патроне!
Я вийшов iз готелю й вiдразу згадав, що сьогоднi ввечерi домовився зустрiтися з Еджiдiо в Аль Венетто.
Душа моя чомусь трiумфувала, начебто я знайшов щось дуже важливе, щось, що шукав занадто довго, — а воно ж було зовсiм поруч. Поки що я не мiг дати цьому назви — щось мiж гiднiстю i сенсом життя. Щось дуже близьке до… любовi. Але все це поки маячiло десь далеко, на протилежному боцi обрiю…
Ед уже чекав мене в пабi. Я зрадiв i помахав йому рукою, вiн вiдповiв. Цей простий жест був сповнений великого змiсту.
— Кажуть, ти побив якогось янкi, — сказав Ед, коли я присiв за столик. I я вкотре переконавсь, який тiсний цей свiт.
— Це сталося мимоволi, — пояснив я. — Усе обiйшлося.
— Може, тобi взагалi варто кинути все це? Я мiг би взяти тебе на яхту моїм помiчником.
— Дякую, Еде, але я вже звик нi вiд кого не залежати, принаймнi у другiй половинi дня.
— Як хочеш…
— А в тебе був помiчник?
— Помiчниця. Моя дружина. Теодамiза.
— Дивне iм’я…
— Її батьки — уродженцi Мавританiї. Ми познайомилися в Сорбоннi. Вона займалась iхтiологiєю. Поїхала зi мною сюди.
— А де вона тепер?
— Загинула…
— Вибач…
— Нiчого. Це сталося сiм рокiв тому. Ми намагалися впiймати меч-рибу. А це таке створiння, що може пролетiти в повiтрi метрiв три-чотири, якщо потрапляє на гачок. У нас тодi був моторний човен, я не розрахував траєкторiю… Одне слово, удар виявився смертельним, — Ед махнув рукою. — Все вiдбулося блискавично.
— Ти любив її?
— Ми займалися однiєю справою. Тео була чудовим другом… Писала дисертацiю про цих потвор. Коли її не стало, я зрозумiв, що нiчого не можна залишати на потiм — нi слiв, нi зiзнань, нi подарункiв. А ми жили так, начебто в нас попереду цiла вiчнiсть… чи друге життя. Я не задумувався про любов та iншi подiбнi речi… Менi було важливо, який вiтер вiє зранку. Наступного дня пiсля похорону слова так i поперли з мене. Це було жахливо… Ще два-три днi тому ми з Тео ледь перекидалися фразами, найчастiше — про роботу, а тут я не мiг заснути: постiйно говорив iз нею, розповiдав про те, що думав i почував усi цi три роки, поки ми були разом. Вона, гадаю, здивувалася б… Я був суворим iндивiдуалiстом та iнтровертом — от що я зрозумiв тодi. Я ладен був у життi йти одинаком, i союз iз Тео полягав у тому, що ми не заважали одне одному. Так я думав. Але коли її не стало, менi жахливо захотiлося її мовчазного тепла. Виявилося, що я мiг годину курити на кухнi чи вибиратися в море на добу тiльки тому, що знав — вона сидить за своїм столом i щось набирає на комп’ютерi. Життя, Майкле, як море пiд час вiдпливу, — вiдкочує хвилi все далi й далi. I згодом ти завважуєш, що залишаєшся на березi геть один…