Ед мав рацiю, i я просто не знав, що йому вiдповiсти.
— Але ти тут у себе вдома, Еде, — нарештi сказав я. Вiн посмiхнувся.
— Я вдома… А Марiя де Пiнта любить тебе, чужинця…
— Виглядає, що забиратися потрiбно менi… Найсмiшнiше: я вже звик бути зайвим. Мене навiть акули не зжерли.
— Ти фiлософ, Майкле. А фiлософи не мають батькiвщини… Вони скрiзь свої i завжди — чужi. Ти таким народився.
Я задумався. Я не був упевнений у його правотi. Знав iнше: я нiчого не хотiв, нiчого не мiг утратити. Менi було добре знайоме це вiдчуття: залишитися на березi в повнiй самотностi. Я сказав йому про це.
— Але як ти будеш жити потiм? У мене принаймнi є спогади. Жити з ними нелегко, але вони необхiднi. Ти на березi залишився зi своєї волi…
Я не мав, що сказати, вiдтак вирiшив змiнити тему:
— Ти ще не вiдмовився вiд веремiї зi своїм соколом?
Очi Еда, затуманенi вином, одразу ж спалахнули знайомим менi гарячковим блиском.
— Звiсно, нi! Я вже маю план будинку. Вiдчуваю, що без пригод не обiйдеться. Поглянь…
Вiн розгорнув передi мною аркуш паперу з кресленням, тицяючи в нього зубочисткою.
— Тут спить старий Кретьєн, це його спальня, а зал iз соколом — у протилежному кiнцi. Дверi в нас, як ти знаєш, не замикаються навiть на нiч. Прокрадуся туди, вiзьму пробу й пiду. Дiдуган не прокинеться. Але якщо моя гiпотеза потвердиться, цьому ветхому дурневi буде непереливки!
— А якщо вiн усе-таки прокинеться?
— Це навряд! Я надiслав йому кошика з його улюбленим «К’янтi». Буде спати, як дитина, не сумнiвайся! Ходiмо зi мною, Майкле! Тодi частина винагороди за знахiдку дiстанеться тобi. Купимо нову яхту, будемо борознити моря…
— Знаєш, старий, менi здається, я вже наблукався свiтом. Менi б навпаки — якiр кинути…
— Це правильно, — згодився Ед. — Я б теж подумав про тиху гавань.
Ми ще трохи посидiли в Аль Венетто. Може, годину чи й бiльше. Я навiть заспiвав Едовi кiлька українських пiсень.
А потiм менi захотiлося побачити Марiю де Пiнта. Було вже далеко за пiвнiч. Сьогоднiшнiй день тривав дуже довго й нiяк не хотiв закiнчуватися.
— Ходiмо, друзяко! — сказав я.
— То ти не пiдеш зi мною в будинок Кретьєна?
— Принаймнi не зараз… Менi завтра, вiрнiше, вже сьогоднi, рано вставати.
— Гаразд… Ти не романтик. Ти — старий пеньок. — Ед заледве пiднявся з-за столу, обома ручиськами поплескав мене по плечах. — Але ти все одно — славний хлопець! Вiтай вiд мене Марiю де Пiнта. I не забудь нарвати їй квiтiв. Хоча їх тут, на каменях, дуже мало.
Ми розпрощались, i спина Еда щезла в темрявi провулка, що вiв до моря.
Тодi я не мiг знати, що бачу його востаннє…
Я вийшов на центральну вулицю. Усе було як учора, як позавчора, як сто днiв тому. Та сама штовханина бiля дансингiв, те саме миготливе неонове свiтло, тi самi юрби мoлодi й туристiв, якi кочують iз клубу в клуб. Щось перемiнилося в менi. Раптом захотiлося купити букет троянд — таких, яких я давно не бачив: на довгих стеблах, у хрусткому целофанi, з крапельками роси на пурпурових тугих пелюстках. Але вуличнi торговцi навiть уночi продавали зi своїх вiзкiв тiльки фрукти й горiхову пастилу. Квiти росли у великих круглих дiжках бiля дверей будинкiв, i зiрвати їх було б святотатством. Я згадав, як обносив квiтники там, у своєму мiстi, коли менi треба було навiдати якусь жiнку.
Я вийшов за мiсто, на шосе, i, ховаючись вiд фар таксi, нарвав букет iз квiтiв, що нагадують наш жовтець. Я наскуб їх цiлий оберемок, вимазавши руки придорожньою пилюкою. Я ще нiколи не дарував Марiї де Пiнта квiти.
Я повертався до мiста, перехожi з подивом позирали на мене. За квартал вiд потрiбного будинку мiй ентузiазм угамувавсь, як i вiтер, що пiсля смеркання згортався тут клубочком i дрiмав до ранку. Щось заважало менi бути собою до решти! Для цього потрiбно було занадто багато: змити iз себе накип чужої мови, зчистити всю банальщину, суєту, закам’янiлiсть побуту, здерти шкiру й залишитися без неї — тодi Марiя де Пiнта побачила б мене зовсiм iншим. Але ТАКИМ я мiг би бути тiльки для тiєї, яка нагадує льодяник, знає смак печеної картоплi й нашi пiснi. I якiй не треба пояснювати, чому «нiчнi квiти пахнуть злодiйством»[1]… На Марiїному порозi я зрозумiв, що йду прощатися.
…Я вiдкрив дверi й увiйшов у темряву передпокою. Ед казав правду, коли стверджував, що тут нiхто не замикає дверi навiть на нiч. На островi була лишень одна в’язниця, й у нiй тримали тiльки двох злочинцiв, один iз яких був росiйським хакером. Я знав будинок Марiї, як свою п’ятiрню, й тому навпомацки пiднявся на другий поверх, до її спальнi. З-пiд дверей вибивалася тонка смужка тьмяного свiтла — очевидно, Марiя, як завше, читала перед сном. Я тихенько ввiйшов i побачив її схилену над книгою голову. Марiя напiвлежала в лiжку i, як виглядало з густої хвилi чорного, блискучого у свiтлi лампи волосся, що закривало обличчя, дрiмала. Я обережно причинив за собою дверi. Кiлька секунд дивився на її зворушливу позу, а потiм забрав книжку з рук. Вона одразу розплющила очi, здивовано посмiхнулася.