Я вже говорив, що пiсля того випадку в морi перестав прислухатися до внутрiшнього голосу й уловлювати приховану суть подiй. Але зараз мене осяяла думка: через книжку з 713-го в мене почалось iнше життя. Я знайшов i втратив друга, я перестав боятися втратити роботу, тому що ця втрата була в найостаннiшому ряду пiсля безлiчi iнших, важливiших i значнiших.
За цi кiлька днiв я втратив дуже багато чого. Але ж i знайшов! Я схвильовано заходив по кiмнатi. Як я ранiше не допетрав? Навiщо менi потрiбна була ця гра в пiжмурки з гостею 713-го, якщо вiдразу було зрозумiло: знайди її й познайомся! Не будь iдiотом! Адже можна було вигадати сотню причин побачити її, заговорити, запросити куди-небудь. Вона б iз радiстю прийняла мої послуги — як опiкуна й гiда. Я мiг би показати їй тисячу цiкавих мiсць, не позначених у туристичному путiвнику. I все, усе, що я передумав за цi днi, я би мiг сказати, дивлячись їй у вiчi. Ми б говорили, як двоє випадкових попутникiв в одному купе, — про все, що не розповiдаєш навiть близькiй людинi. А може… А може, виявилось би, що ми справдi близькi люди. Але я б довiдався про це напевно, а не мучився, мов школяр перед iспитом.
Вирiшено! Завтра я з’явлюся ранiше, вона ще не встигне пiти. Я постукаю i ввiйду. Перед тим я знiму свою бiлу унiформу i сховаю її на другому ярусi вiзка. Вiзок узагалi залишу в коридорi!
Я запрошу її на снiданок у пiдвальчик «Каса Пiкола» — зазвичай туди не водять туристiв. Там кам’янi столики, чудовi вiтражi й божественний на смак кролик, фарширований прянощами й горiхами. Потiм ми попливемо на Ґозо, але не поромом, а в розмальованому човнику, який нагадує венецiанську гондолу. По дорозi ми будемо купатися, стрибаючи прямо з борту в прозору воду. Я покажу їй свiт риб i, можливо, розповiм про чорнооку акулу.
На Ґозо я поведу її у храм Табiну, й вона побачить безлiч речей, надiсланих сюди з усiх кiнцiв свiту, як свiдчення чудесного зцiлення: милицi тих, хто звiвся на ноги, зворушливi дитячi шапочки на подяку за зачаття, пожовтiлi листи зi знiмками тих, хто, молячись Дiвi Табiну, врятувався вiд неминучої загибелi. Тут вона загадає бажання i пов’яже носовичка чи стрiчечку на священне дерево. Ми разом загадаємо бажання! Не знаю, про що мрiє вона, але я скажу так: «Пресвята Дiво, якщо ти захочеш мене почути, зроби так, щоб я бiльше нiчого не втрачав!»
Я заснув майже заспокоєний. Уночi менi приснився Ед-акула. Вiн стояв, огорнутий сяйвом, у безтiлеснiй синявi.
— Чому так, старий? — запитав я його.
— Я не мiг iнакше… — вiдповiв Ед. — Щось не склалося…
Вiн знизав плечима i плавно здаленiв, начебто кiнокамера вiд’їхала, — перетворився на маленьку чорну крапку.
Вранцi я прокинувся ранiше, нiж звичайно. Вмився, ретельно поголився, вдяг нову бiлу сорочку (ранiше я ходив у вилинялiй футболцi, пiд готельною унiформою її все одно не було видно) i синi джинси. Доскiпливо оглянув себе в дзеркалi. «Достеменно — наречений!» — начебто почув я глузливий голос збоку. Зачесався й тiльки тепер помiтив, що давно не стригся — вигорiле волосся розсипалося по плечах. Але загалом — виглядав пристойно. Принаймнi з очей зникла порожнеча, яку ранiше приховував завдяки чарцi коньяку. Тепер уже чарка не знадобиться!
Я вийшов на вулицю, й дорога до готелю не здалася менi сумовитою й буденною. Квiти розчулювали, нiшi зi статуєю Пресвятої Дiви радували око. Я вiтався з усiма, хто трапився менi на шляху цiєї ранньої години, — iз зеленярем Крiстофером-малюком, iз газетярем Пiтом-семиповерховим, iз Евелiн Сурiма, медсестрою нашого округу, i всi вони привiтно кивали менi. I я любив їх. Як люблять те, з чим невдовзi прощатимуться…
У службовiй кiмнатi ще нiкого не було. Я вирiшив не чекати ранкової перевiрки. Пан Нiколас зрозумiє, що я на посту, побачивши, що мого вiзка немає. Я накинув куртку й вийшов у коридор — викликати лiфт.
Серце моє по-зрадницькому теленькало. Як i вирiшив, залишив вiзок у кiнцi коридору, запхнув у нього куртку й пiдiйшов до заповiтних дверей. Про всяк випадок я тримав у руцi картку-ключ. Постукав. I мимоволi зробив крок назад. За хвилину постукав упевненiше й голоснiше. Подивився на ручку дверей — на нiй не було нiякої таблички. Ще одна спроба. I знову — тиша.
Тодi я встромив картку в отвiр i штовхнув дверi. Швидко ввiйшов у номер i озирнувся. Вiн був порожнiй. Виднiлися слiди квапливого вiд’їзду: якiсь папiрцi, чашка з недопитою кавою, на лiжку — зiм’ятий халат… Лiжко незастелене. Очевидно, збиралися похапцем. Так буває, коли лiтак вилiтає годинi о шостiй ранку, i клiєнти бояться заспати. Якщо лiтак о шостiй, вона встала о третiй, аби встигнути до замовленого таксi…
— Усе! Це — все. Спокiй, — сказав я собi, задихаючись. — Усе, кретине! Вiзьми свого вiзка i прибирай. Завтра тут будуть iншi…