Взагалi, я помiтив: багато жiнок вважають знайомство з родичами ритуалом, який скрiплює стосунки. Зi Свiтланиними, наприклад, я познайомився чи не другого ж дня. Партiя в шахи з татом i мамине малинове варення, що його я змушений був вихваляти, утричi прискорили наступнi подiї. Грати в шахи й пити чай тут, на Мальтi, менi зовсiм не хочеться. Марiя не дуже красива. Тому вона — зi мною. На Сiбiллу, наприклад, я не замiряюся, у неї без мене вистачає кавалерiв.
Iнодi менi хочеться стрiпнутися — не фiзично, звичайно, а морально, зсередини. Але найбiльше, на що я здатен, — млявi спогади, вiд яких хилить у сон. Сон — найкращi лiки вiд життя. Ввi снi я дiю. То тiкаю вiд якихось бандюкiв, то полюю на Йєтi, а найчастiше — пливу, захлинаючись водою i самотнiстю. Як тодi…
Сьогоднiшнiй ранок схожий на тисячi iнших. Голюся, розкошую пiд душем, п’ю каву, виходжу на майдан, стою в шерензi колежанок, упiввуха вислуховуючи монотонну тираду пана Нiколаса, пiднiмаюся лiфтом на сьомий поверх, штовхаючи перед собою вiзок iз комплектами бiлизни.
I знову: кiмната-бедлам зi шприцами й недопалками, кiмната-офiс iз фотографiєю гладких американських тiнейджерiв, кiмната-будуар з розкиданою на лiжку бiлизною.
А це щось новеньке! У 713-му — дивний запах. Вiн не задушливо нудотний, не алкогольний — найiмовiрнiше, дорожнiй. Так пахнуть валiзи, що побували в багажному вiддiленнi. Пара кросiвок, недбало кинута бiля дверей. Очевидно, когось оселили тут учорашнього вечора. Ще хтось приїхав гризти каменi… Подивимося…
У номерi напiвтемрява, подвiйнi штори щiльно запнутi, один iз торшерiв увiмкнений, кран у лазничцi пiднятий, i з нього тоненьким струмком тече вода (це означає, що тут оселився тюхтiй). Лiжко, на мiй великий подив, застелене, на журнальному столику — стосик рекламних проспектiв i журналiв (не торкнутий), на спинках стiльцiв нiчого зайвого не висить. Бiля дзеркала акуратно розставлена косметика. Нормально. Тут досить лише пройтися пилотягом по килиму. На лiжку мою увагу привернула розкрита книжка — добряче пошарпана, з пожовклими сторiнками. Я не можу втриматись i заглядаю в неї… Принаймнi можна з’ясувати, якої нацiональностi новий гiсть, вiрнiше — гостя. Оце так! Я навiть присiдаю на краєчок лiжка. Це — «Три товаришi» Ремарка! Причому таке саме старе видання 64-го року, яке було й у нас удома. Ну хiба не жах! — я зовсiм одвик вiд рiдної кирилицi.
«… Ленц спрагло дивився на батарею пляшок.
— Чи не скрутити нам шию однiй iз них?
— Це повинен вирiшити Роббi, — сказав Кестер. — Людина одержала подарунок, а ти до неї з такими прозорими натяками. Некрасиво це, Ґотфрiде.
— А змушувати дарувальникiв здихати вiд спраги, по-твоєму, красиво? — вiдповiв Ленц i вiдкоркував пляшку.
Вiдразу майстерня сповнилась ароматом рому.
— Святий Мойсею! — вигукнув Ґотфрiд.
Ми почали принюхуватися.
— Не запах, а просто якась фантастика, Отто. Для гiдних порiвнянь потрiбна найвища поезiя…»
Вiдчуття було таке, нiби хтось устромив залiзну палю в моє забетоноване нутро й намагається розколупати цей монолiт. У мене навiть зуби звело. Три товаришi… Я, Дмитрик i Серж… Однокласники. Потiм — одногрупники. Дмитрик щез першим — у горах, десь на Тянь-Шанi, його тiла так i не знайшли. Вiн був одержимий iдеєю зустрiти Снiгову людину i, як розповiдали пiзнiше тi, хто покинув його в горах, Дмитрик, дiзнавшись про закiнчення експедицiї, вирiшив шукати сам. Пiзнiше я багато разiв переглядав вiдомi невиразнi кадри з зображенням йєтi, й менi спадало на думку, що Дмитрик зрештою знайшов цих iстот i просто не захотiв повертатися. Може, вони були кращi вiд нас… Серж процвiтає в Едмонтонi з дружиною-мулаткою i трьома дiтьми.
Про себе взагалi помовчу. Нiчого доброго…
Я не помiтив, що пробув у номерi бiльше часу, нiж належалося. Схопився, як ужалений, молячи Бога про те, щоб господарка книжки не зайшла до кiмнати; швидко вичистив килим, витер пилюку, перестелив простирадла, iдеально розрiвняв поверхню ковдри й так само дбайливо поклав на мiсце книжку. Менi було шкода випускати її з рук: вона була як жива. Менi хотiлося сховати її пiд полу робочої куртки й забрати з собою. Двi хвилини в мене залишилося на лазничку. Там теж було вiдносно чисто. Я замiнив рушники, розклав на поличках мило, шампунь та iншi дурницi. Кинувши останнiй погляд на результати своєї роботи, я помiтив, що бiля дзеркала лежить зворушливий тюбик зубної пасти, перечавлений у «талiї«. Дивина! Саме за це я одержував прочухани спершу вiд матерi, пiзнiше вiд Свiтлани, але так i не позбувся цiєї звички, яка дратувала всiх моїх жiнок, — вичавлювати тюбик вiд середини…