Упевнено наближаюсь до автомобіля. Що й казати — його добре забарикадували. Якби мені тільки вдалося бодай на півметра посунути отой зелений «мерседес» попереду…
— Це вам не вдасться, — чую спокійний жіночий голос саме в ту мить, коли намагаюсь втілити в життя свій задум.
Дама виходить з-під темної арки, де вона знайшла собі захисток, й ступає кілька кроків до мене. Навряд чи треба пояснювати, що це ота породиста німкеня.
— То ввімкніть двигун і подайтеся трохи вперед, — зауважую я, припиняючи свої марні фізичні вправи. — Все одно треба якось розійтися.
— Навіщо розходитись? — так само спокійно запитує дама. — Ви краще заходьте!
Вона відчиняє праві дверцята «мерседеса» й запрошує мене сідати на оте місце поруч з водієм, яке називають місцем мерців.
— Оце так! — бурмочу я. — Ми поїдемо до вас?
— Може, коли-небудь, — відповідає жінка. — Але не тепер.
— Отже?
— Вас хоче бачити один ваш знайомий.
— Хто саме? У мене багато знайомих.
— Могли б уже й здогадатися, — каже вона.
І оскільки я ще вагаюсь, нетерпляче додає:
— Ну ж бо, мені стає холодно.
«Коли б ти знала, як зараз мені», — відповідаю я. Але тільки в думках.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Ресторан на першому поверсі з краєвидом на Карл-плац. Затишний заклад з модерними меблями, кельнери в смокінгах, — одне слово, рангом вищий за «Вінервальд». Сеймур влаштувався за столиком біля широкого вікна. Він ледь помітно киває нам і каже:
— Прошу. Я гадав, що ми всі разом повечеряємо, але ви дуже спізнились. Я вже впорався з цією марудною справою, тепер ваша черга.
— Я не голодна, — зауважує дама, коли ми сідаємо. — Хіба що випила б чогось, бо трохи змерзла.
— Я теж повечеряв, — заявляю я в свою чергу.
— Це справді нетактовно з вашого боку, Альбере, — бурчить американець. — Десь тиняєтесь, а я вас тут чекаю.
Альбер… Отже, він уже щось знає про мою персону. Власне, знає моє нове ім'я — з тих, якими я вже користувався. Альбер Каре — бельгієць за національністю, торговець за фахом. Чому б не повернутися до нього знову, коли ця особа нічим не скомпрометувала себе! Оформити документи не так просто.
Метрдотель уже виструнчився біля столу.
— Я б винила скотч[4], — каже дама.
— Я теж.
— Три скотчі, — замовляє Сеймур. І, коли чоловік у смокінгу відходить, додає:— Сподіваюсь, ви вже познайомились?
— Щойно почула від вас його ім'я, — відповідає жінка. І, глянувши на мене, відрекомендовується — Мене звати Мод.
— Її звуть Мод, Альбере, — підтверджує американець. — Запам'ятайте це ім'я.
— Його неважко запам'ятати.
— Думаю, ви станете якщо не друзями, то принаймні добрими знайомими. Це буде тільки на користь нашій спільній пращ. Але не плутаймо працю з розвагою.
Розвага зводиться до того, що ми вдвох з Уїльямом мовчки випиваємо принесений напій, тоді як дама ледве торкається келиха губами. Потім Мод, немов за невидимим знаком Сеймура, підводиться.
— А ми з вами, Майкле, — запитує американець, коли ми залишаємося самі, — вип'ємо ще чогось чи теж підемо?
Я не бачу потреби напиватися, тим паче, що Сеймур навряд чи почне тут серйозну розмову.
— Певно, ви чекаєте пояснення? — каже Сеймур, коли ми опиняємось на вулиці. — Тож і почну з пояснень.
Однак він не квапиться — чи то обмірковує, як розпочати, чи тому, що нам треба спуститися ескалатором у підземний перехід. І лише після того, як ми вибираємося з-під Карл-плац і вже простуємо майже безлюдною Нойхаузерштрассе, Сеймур подає голос:
— Учора ввечері я казав, що вам не треба мене боятися. Сказане залишається в силі, але за певних умов.
— Учора ввечері не йшлося про умови.
— Авжеж. І мені дуже незручно, що, зробивши такий жест, я тепер змушений залякувати вас. Але ж, Майкле, ви знаєте, яка в нас професія: людина не часто може діяти згідно зі своїми особистими бажаннями.
Я лишаю поза увагою ці узагальнення, чекаючи, що буде далі.
— Коли б я не запросив вас завітати до «Чорного цапа», напевно, ми більше не побачилися б. Але що вдієш — одна випадковість тягне за собою другу. Один з моїх помічників побачив вас у холі готелю. Тільки-но ми розлучилися з вами, він прийшов до мене в кімнату й сказав про це. На ваше щастя, він не знає, хто ви насправді, але колись бачив вас у компанії іншої людини, яка в даному випадку нас цікавить.
— Ну то й що з того, що бачив?
— Ідеться тільки про те, щоб ви впізнали ту людину, Майкле.