… Двері купе рвучко відчиняються, але цього разу на порозі стає тільки дівчина з тацею в руках:
— Чи не бажаєте чогось, пане?
— Я б випив кави.
Коли дівчина подає мені пластмасову чашечку, я запитую:
— Скільки ще їхати до Женеви?
— Не більше години, пане.
Женева. Маленька крута вуличка — Гран Рю. І маленький літній чоловічок з сумними очима, який править мені за поштову скриньку. Передусім — налагодити зв'язок. Все інше якось уладнається.
Важко навіть уявити собі: минуло вже два з половиною місяці, відколи я вирушив додому, а й досі не дістався. А кажуть, технічна доба скоротила відстані. Може, десь і скоротила, тільки не в наших сферах. У наших сферах події нерідко розвиваються трохи інакше. І не завжди ранок визначає, який видасться день.
